У 1929 році на міжнародній конференції у Швейцарії дипломати багатьох країн підписали конвенцію про поводження з військовополоненими. Сьогодні вона більш відома як Женевська конвенція. Її статті обумовлювали повагу до полонених, їхнє належне матеріальне забезпечення, утримання й харчування.
СРСР цю конвенцію не підписав, тож мільйони полонених червоноармійців отримали холодні бараки, ріденьку баланду, хліб з тирсою, знущання, а часто і смерть. Натомість голландці в німецькому полоні жили значно краще, пише Репортер.
У полоні, але з правами
Табір Сталаг-371, розташований у Станіславі, був яскравим доказом того, що Женевська конвенція діяла. З метою перевірки ув’язнених сюди регулярно навідувались інспекції Червоного хреста, консульські місії з нейтральних Швеції, Швейцарії та з рідних полоненим Нідерландів. За порушення конвенції комендант табору міг мати великі неприємності по службі. До того ж, для захисту своїх прав і свобод в’язні таємним голосуванням обирали поміж себе старшого офіцера, який був посередником між ними й табірною адміністрацією та мав змогу подавати скарги у вищі інстанції.
Натомість усі в’язні мусили віддавати честь коменданту табору. Ніби дрібничка, але треба зважати на те, що там сиділа ціла купа генералів і полковників, а комендантом був обер-лейтенант Айхольц, тобто старлей. Лише у травні 1943 його змінив полковник Карл Бломайєр.
Табір мав свій карцер, але він, зазвичай, стояв порожній. Треба було втнути щось екстраординарне, аби туди загриміти. Наприклад, спробувати втекти. Покарання передбачало самотність і відсутність туалету.
«Камери карцеру розташовувались на останньому поверсі фронтального крила будівлі, – згадував колишній «постоялець», офіцер Гюйс ван Амстель. – Дві пристойні кімнати з ліжком, столом і табуреткою. Коли нам треба було справити щоденні потреби, ми висувалися з вікна й гукали охоронців біля головного входу. Через 10 хвилин один із вартових швидко піднімався на третій поверх, щоб нас випустити. Ми розважалися, по черзі ганяючи того хлопця вверх і вниз протягом цілого дня».
Сардини, шоколад і тістечка
Кожен із генералів та адміралів мав персональну кімнату. Полковники жили по двоє-троє у камері, решта офіцерів – по 20-30.
У звіті голови Департаменту охорони здоров’я Генерального комісаріату окупованих Нідерландів йшлося про те, що в’язнів утримують в тісноті – на кожного припадало близько 8 м3 вільного місця, а простір між ліжками становив 1,5 м. Для порівняння, сучасний Статут внутрішньої служби Збройних сил України відводить одному солдату в казармі 9-10 м3, а між ліжками має бути місце лише для тумбочки, тобто близько 60 см.
До послуг ув’язнених була перукарня, шпиталь із хірургами та дантистами, бібліотека на 17 тисяч книжок і каплиця, де служив морський священик.
Із харчуванням теж усе було гаразд. Історик Тарас Гладенький наводить табірне меню: «На обід спочатку видавали тарілку вермішелі, згодом стали додавати шматочок ковбаси, декілька помідорів, пару ложок сиру і півлітра супу. Тричі на тиждень давали по 8-10 картоплин, а в інші дні кукурудзяну кашу. Восени полонені споживали квашену капусту, іноді двічі на день. Навесні їм видавали рибне борошно, харчову сочевицю, ложку сиру, іноді сурогатний джем та 150 г цукру на тиждень. Хліб вагою в 2 кг, власної випічки, видавали один раз на тиждень».
Багато продуктів в’язні отримували у посилках від рідних, організації Червоного Хреста, навіть від незнайомих людей. Їм присилали каву, чай, шоколад, цукерки, різні консерви, салямі, оливки, спеції та приправи.
Гюйс ван Амстель згадує таке: «Внутрішню організацію нашого маленького світу у чотирьох стінах німці повністю залишили на нас. Нам вони доставляли харчові продукти, а їх подальше приготування у великій, досить сучасній кухні в підвалах головної будівлі здійснювалось виключно голландською «кухонною бригадою» під завзятим керуванням офіцера Дайфермана… У кожному крилі будівлі були влаштовані маленькі кухні для нашого власного користування. Тут ми могли давати для приготування нашим колегам, які зголосилися бути коками, продукти з посилок – боби, вівсяні пластівці і т. п.».
На свята й дні народження голландці влаштовували бенкети, на які запрошували друзів, пригощаючи їх тістечками і тортиками власного приготування.
Табір підвищеного комфорту
Розпорядок дня в’язнів був наступним: підйом о шостій ранку, відбій у 22:00. Взимку вони вставали на годину пізніше й лягали на годину швидше. Кожен ранок починався з переклички, потім сніданок, роботи (за які платили гроші), обід, вільний час, вечірня перевірка, відбій. Голландці могли вільно пересуватися територією табору, втім ввечері головна будівля закривалась і до того часу всі мали бути всередині. Після відбою виходити з камер заборонялось.
Полонені червоноармійці перебували зовсім в інших умовах. Вони жили у бараках та складських приміщеннях біля паркану, що нагадували стайні, не отримували жодних передач і вважались людьми третього сорту. Ван Амстель так їх описує: «Зі складів привели приблизно сотню росіян, які були призначені для брудної роботи і розвантажувальних послуг у нашому таборі. Вони постійно недоїдали і були повністю позбавлені особистих речей. З часом вони прив’язались до нас із собачою вірністю, як вдяка за наші харчові подарунки й сигарети, якими ми часто ділились».
Радянських використовували як обслуговуючий персонал для голландців, вони зранку до вечора працювали на кухні і у пральнях, рубали дрова, мили туалети та робили ремонти. Натомість нідерландські офіцери мали безліч вільного часу, страшенно нудились і розважались як могли. В описі в’язничних приміщень фігурують кілька ігрових кімнат, де постояльці різались у карти, шахи й шашки. Оскільки полонених непогано годували, в них лишалися сили для активних видів спорту – футболу, волейболу, бейсболу. З дому їм надсилали спортінвентар, боксерські рукавиці, ключки та м’ячі.
Полонені сформували кілька футбольних команд, влаштовували турніри між родами військ. Матчі відбувались на плацу позаду головної будівлі, який перетворили на імпровізований стадіон.
Також успішно діяло кабаре «Зловлені красунчики». Його художній керівник капітан Вальтер Бур довів музичне життя у таборі до безпрецедентного розквіту. Як згадували в’язні, програма кабаре запросто могла збирати повні зали у Голландії. Його обслуговувала ціла технічна бригада, яка шила костюми і виготовляла такі складні декорації, як картонний паровоз.
Паралельно існували гуртки танго й румби, ансамбль ковбоїв та аматорський театр, що давав регулярні вистави у великому глядацькому залі.
Багато в’язнів опановували різьбу по дереву, плели гамаки, малювали акварелі, робили меблі та вчили англійську мову.
Однак навіть такі тепличні умови викликали у деяких полонених психологічні травми. Так, один колишній в’язень Сталагу-371, писав, що після війни не міг стояти у магазинних чергах, бо вони нагадували йому Станіслав, де в їдальні він довго вистоював за обідом. Ось такі вони були ранимі, ті голландці.
Автор: Іван Бондарев
Читайте також Сталаг-371. У Станіславському концтаборі утримували голландських військовополонених
Comments are closed.