Цікава історія з цією вулицею. Вона містилась у центрі міста, на ній стояли солідні кам’яниці, але австрійські фотографи і видавці поштівок її чомусь ігнорували. Коли ж Станиславовом прокотилась Перша світова і вулиця перетворилась на суцільну руїну, одразу вийшли дві листівки з її «краєвидами». Одну з них ми бачимо зараз – видавництво Шреєра, 1918 рік, пише Репортер.
Тим не менш вулиця достатньо цікава, аби обділяти її увагою. Коли Станиславів був містом-фортецею, його оперізував широкий рів з водою. На початку ХІХ століття мури розібрали, рів засипали, звільнивши нові ділянки для будівництва. На місці знесеної Тисменицької брами утворилася площа, яка згодом отримала ім’я засновника міста – магната Потоцького. Довший час там була одна зі стоянок фіакрів, які виконували роль таксі. У 1894 році спорудили станиславівську дирекцію залізниць. Ця будівля вважалась найбільшою у місті і являла собою окремий квартал.
Після побудови дирекції, праворуч від неї, утворився початок нової вулиці. З непарного боку її формували три кам’яниці – № 2, 4, 6. Перші дві належали нафтоторговцям Гартенбергам, а крайня – дружині горілчаного магната Бабетті Ліберман.
Половину протилежного боку займав бічний фасад залізничної дирекції, далі стояла головна міська синагога XVIII століття. Одночасно із побудовою дирекції новоутворена вулиця отримала ім’я Тадеуша Костюшка. Так звали керівника антиросійського повстання 1794 року і для поляків він значив те саме, що для українців Богдан Хмельницький.
За німецької окупації вулиця зазнала суттєвих змін. По-перше, її нарекли на честь художника Івана Труша, по-друге, знищили стару синагогу. При чому руками самих євреїв.
У 1945 році більшовики відкрили у будинку колишньої дирекції залізниць медінститут, а сусідню вулицю Труша перейменували в Інститутську. Однак згодом підшукали їй нове ім’я – 27 липня. Малася на увазі дата звільнення міста від гітлерівців. Ця назва протрималась до незалежності, і в 1995-му була замінена на «Сотника Мартинця».
Хто це такий? Теодор Мартинець (1893 – після 1940), уродженець Богородчан, громадський діяч, сотник УГА. 1 листопада 1918 року його загін здобув львівську ратушу і вивісив над нею жовто-блакитний прапор. Після війни очолював Український банк у Станиславові. Підприємець і меценат, головний спонсор ямницької футбольної команди «Вихор». Заарештований за перших совітів, безслідно згинув у чекістських застінках…
На поштівці бачимо руїни кам’яниці на Костюшка, 4. Відомостей про неї обмаль. Конкретної дати будови встановити не вдалося, але не пізніше 1880-х. Спочатку будинок належав багатому єврею Абрагаму Гальперну, а в 1899-му весь квартал купили не менш заможні брати Давид і Ігнатій Гартенберги. Під час пожежі 1907 року кам’яниця сильно постраждала. Втім не має лиха без добра – реконструювали її за «останнім словом техніки». Дерев’яні сходи замінили кам’яними, з кованим поруччям, коридор і сходові вистелили керамічною плиткою, були там і водопровід, і ванни, і туалети. В архіві збереглись розміри будинку: ширина фасаду – 27 м, поверхня забудови – 410,4 м2.
У роки Першої світової артилерія майже знищила квартал Гартенбергів. Відновлювати його не стали, тож тепер маємо змогу бачити пасаж, який раніше «ховався» всередині кварталу.
На початку 1990-х тут стався кумедний випадок. Споруда пасажу почала просідати, тож вирішили укріпити фундамент. Пробурили дірки в асфальті, під’їхала бетономішалка і почала заливати розчин. В одну зі свердловин залили три машини, а вона все не заповнювалась. Будівельники вже почали потайки хреститись та згадувати якісь «чорні діри». Але жодної містики тут не було – просто «добурились» до підвалу зруйнованої кам’яниці. Між іншим і зараз під автостоянкою є великі порожнини.
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Comments are closed.