На початку ХХ століття Львів, Перемишль, Тернопіль, навіть Коломия мали українські гімназії. А от у Станиславові, який вважався третім містом Галичини, не було. Цю справу довго блокувала пропольська більшість Галицького сейму у Львові, хоч українські депутати доклали чимало зусиль.
Суперечки розв’язав цісар – видав Найвищу постанову від 31 липня 1905 року, в якій надав дозвіл на створення у Станиславові української гімназії, пише Репортер.
Заклад іменувався «цісарсько-королівською гімназією з руською мовою викладовою». Вже 1 вересня того ж року до науки взялися 135 учнів, тобто три класи. Навчальний процес тривав вісім років. Спершу класи були розкидані по кімнатах трьох будинків.
У 1908 році заклад «зібрали» – він переїхав у новозбудовану кам’яницю на Липовій (Шевченка, 44). Її, як житлову прибуткову, спорудив торговець Айзіг Розенштрайх. За оренду держава щорічно платила йому 14,5 тис. корон. Невідомо, хто був архітектором, знаємо лише, що внутрішнє перепланування для гімназіальних потреб виконав будівничий Георг Шльосс.
Ось як описується приміщення гімназії у звіті за 1912 / 1913 навчальний рік:
«Начільний будинок вправді не достроєний до вимогів школи (не має коридорів, лише передпокої, галереї і балькони), однак його салі (зали – Авт.) – хоч малі – принадні, високі, ясні. Як внутрішній, так і виїшний вигляд приманливий».
Щороку додавалися нові класи. Аби їх розмістити, той же Розенштрайх у 1911-му спорудив ще один триповерховий будинок на подвір’ї (Шевченка, 44а). Він мав п’ять класних кімнат і гімнастичний зал. Оренда цього будинку коштувала уряду 6,5 тисячі корон на рік.
Першим директором гімназії став Микола Сабат – педагог і філолог, який у часи ЗУНР обіймав посаду заступника міністра освіти. Викладацький склад також був достойним: відомий біолог Володимир Бригидер, доктор філософії Іван Рибчин, знаменитий художник Осип Сорохтей. Певний час у гімназії викладав син Каменяра Тарас Франко, а його батько відвідав заклад у 1912 році.
Совіти перетворили гімназію на звичайну школу. Під час німецької окупації заклад відновив діяльність, втім після війни гімназія остаточно припинила своє існування. За радянщини у будинку на Шевченка, 44а розташовувалось технічне училище № 1, а від початку 1990-х він входить до Прикарпатського університету. Нині там юридичний коледж.
А ось фронтальний будинок, який ми бачимо на поштівці, сьогодні використовується саме так, як планував його перший власник Розенштрайх – в якості житлової кам’яниці. До речі, шість химер, які тримають балкон, виконав працівник опоряджувальної фірми «Серафіні» Михайло Бринський, згодом – скульптор європейського рівня.
На жаль, за понад 100 років кам’яниця зазнала втрат. Зник шпилястий купол, що увінчував еркер правого крила споруди. Також не збереглася жіноча скульптура, яка «спочивала» на аттику лівого крила. На цій поштівці її не видно, втім за Австрії вона там точно була!
Але є й надбання. Наприклад, тепер на фасаді бачимо одразу три меморіальні дошки, присвячені колишнім учням гімназії. Першим йде барельєф Марка Боєслава (Михайла Дяченка), референта пропаганди УПА, визначного поета, редактора журналу «Чорний Ліс». Далі – Олекса Гірник, який у 1978 році вчинив акт самоспалення на Тарасовій горі під Каневом на знак протесту проти русифікації України. Крайній праворуч – Степан Ленкавський – провідний діяч та ідеолог ОУН, автор «Декалогу українського націоналіста».
Втім, знаменитих учнів було значно більше, тож кількість дошок може зростати.
Comments are closed.