У 1732 році неаполітанський священик Альфонс Лігуорі створив конгрегацію, тобто монаше згромадження, Святого Ізбавителя. Латиною «ізбавитель» – «redemptor», тож новий чин отримав паралельну назву – редемптористи.
Його девізом стали слова 129 псалма: «Велике в нього відкуплення», пише Репортер.
До Галичини редемптористів запросив митрополит Андрей Шептицький у 1913 році. Перші ченці прибули з Бельгії, перейшли у греко-католицизм, створили українську гілку чину. Станиславівський осередок виник у 1920 році, за активного сприяння й фінансової підтримки єпископа Григорія Хомишина. Владика виділив братам кілька кімнат у духовній семінарії, а для богослужінь – церкву святого Йосифа на Гірці.
Серед редемптористів було багато бельгійців, на що вказують їхні прізвища – Йосиф Схрейверс, Жак де Бур, Маврикій ван де Мале та інші. Втім, вони швидко вивчили українську, чим заслужили повагу парафіян. Через рік монахи придбали будинок на Красінського (тепер Маланюка, 21), але він був затісний, а ще стояв далеко від храму. Тому у 1927-му ченці купили ділянку з хатою на Чорновола (тепер тут майданчик перед обласним пологовим будинком) куди й перенесли монастир.
Дослідник історії ордену отець Лев Тимків так описував побут ченців:
Там поставили [редемптористи] малий будинок на монастир і добудували невелику каплицю. В той спосіб поділили площу на дві частини: більшу на фронті від вулиці, призначено на майбутню церкву, а за монастирем був сад і город, обставлений великим муром. Тут почалася дійсна праця оо. Редемптористів у Станиславові. Звичайно було 4 монахи-священики і 4 брати-монахи. Кімната для монаха була дійсно скромна і вбога: просте ліжко, столик, крісло і шафа. Це все. І каплиця не була вибаглива, але зате чистенька. Господь благословив їхню працю, люди до них горнулися і чим могли допомагали. Треба було тільки задзвонити при вході до каплиці, а вже виходив монах, щоб вас висповідати, і то в кожну пору дня…».
На поштівці 1927 року добре видно монастир редемптористів. Центральний двоповерховий об’єм – це каплиця, в якій вони проводили служби. Праворуч від монастиря отці планували спорудити велику церкву Матері Божої Неустанної Помочі на 1000 осіб. Завадила війна.
Наприкінці 1930-х на замовлення настоятеля монастиря Василя-Всеволода Величковського каплицю розписали художники Микола Бих і Михайло Зорій. Останній пізніше прославиться надмогильним пам’ятником композитору Денису Січинському на старому станиславівському цвинтарі. Настінні розписи складались з окремих сюжетів «Хресної дороги», де центральною композицією було «Розп’яття Ісуса Христа». Під час війни Зорій оновив фрески і доповнив їх новими композиціями.
Совіти закрили монастир у 1945 році. Тоді в ньому жили 12 монахів. Бельгійців примусово депортували, українських братів відправили до Сибіру. В монастирському приміщенні влаштували дитячу поліклініку та профспілку медпрацівників, у каплиці запрацювала… лазня.
На початку вісімдесятих поруч зводили один із корпусів пологового будинку, тож стару будівлю розібрали. Кажуть, працівники, які ламали кам’яницю, знайшли на горищі самогонний апарат. Він виглядав досить старим і від людських очей його ховав грубий шар сміття. Хто гнав оковиту – монахи чи лікарі – невідомо.
У дев’яностих редемптористи повернулися. На вулиці Івасюка вони збудували монастир і церкву Матері Божої Неустанної Помочі, таким чином виконавши заповіт своїх попередників. А потім взялися за освоєння території на місці своєї старої резиденції. 21 вересня 2010 року перед пологовим будинком на Чорновола відбулось освячення нового храму – Різдва Пресвятої Богородиці. Саме його ми бачимо на сучасній фотографії.
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Олега Гречаника
Comments are closed.