Колись вулиця Мазепи називалась Казимирівською, а ще раніше – Вірменською. Чому? Бо на ній жили вірмени! Одним із них був впливовий представник їхньої громади Григорій Теодорович, який мав скромну хатинку напочатку вулиці. У 1870-х її придбав Семен Лангер, а потім якійсь Марголін.
Останній і спорудив тут солідну триповерхову кам’яницю (Гетьмана Мазепи, 11). Ані архітектора, ані дати побудови, ані імені господаря ми точно не знаємо. У документах він фігурує як М. Марголін, а щодо дати, то це 1890-ті роки, пише Репортер.
Будинок у плані Г-подібний, цегляний, з підвалом, на високому цоколі. Всі вікна прямокутні, нижні увінчують маскарони – гіпсові лев’ячі голови. На верхніх поверхах вікна завершуються трикутними та лучковими сандриками*. Посередині головного фасаду, один над одним, є два балкони на масивних кронштейнах у вигляді волют**. Архітектор-реставратор Зеновій Соколовський вважає цей будинок добрим зразком використання традицій класицизму, який наприкінці ХІХ століття стрімко здавав позиції сецесії.
У 1903 році Марголін відпродав свою кам’яницю Озіяшу Ліберману за 76 000 корон. У Станиславові це прізвище було досить відоме завдяки власникам фабрики дріжджів та спирту – батьку й сину, Філіпу та Бенедикту. Однак встановити родинний зв’язок Озіяша Лібермана із горілчаними магнатами нам не вдалося.
Кам’яниця Марголіна розділила долю багатьох будинків міста – спочатку радянська націоналізація, потім українська приватизація. Після останньої весь перший поверх зайняли торгові заклади та офіси, чого раніше там ніколи не було. Три вікна нині розтесані під входи до крамниць. Вхідна арка втратила старовинні дерев’яні двері, суттєво зменшилась у розмірах, «прикрасилась» недоречним тут білим пластиком і провадить лише до міні-маркету. Аби потрапити на другий та третій поверхи, нині доведеться скористатись чорним ходом.
Уся ліпнина збереглась – за винятком частини карнизу ліворуч, який обвалився через протікання сусідньої ринви.
Панове Лангер, Марголін та Ліберман нічим грандіозним в історії Станиславова не відзначились. Набагато цікавішим був власник скромної, майже селянської хати, яку бачимо на листівці праворуч – за дерев’яним парканом. Від 1880-х нею володів німець Кароль Фідлер. Його предки починали простими столярами та доробились до мережі меблевих магазинів. Столярський фах мав і Кароль. У 1900-му він став заступником міського бургомістра, пропрацювавши на цій посаді довгих 15 років.
Коли почалась Перша світова війна і російські війська насувались до Станиславова, бургомістром був єврей Артур Німгін. Він узяв у касі зарплату за кілька місяців наперед та зі словами «Той, хто має гроші, врятує своє життя!» залишив місто. Його обов’язки залишився виконувати Фідлер, який потім часто сварився із російським окупаційним начальством, що неодноразово погрожувало відправити непокірного бургомістра до Сибіру. І таки відправило! У 1915 році Кароль Фідлер вирушив до Єнісейська, звідки повернувся вже після революції.
Щоправда, повним аскетом заступник бургомістра не був і близько 1910 року таки спромігся збудувати в глибині своєї ділянки двоповерховий будинок (тепер Гетьмана Мазепи, 15). А на місці його старої хати сьогодні п’ятиповерхова новобудова 2005 року під номером 11б, яка повністю відгородила кам’яницю Фідлера від вулиці.
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
* сандрик – невеличкий карниз над вікном чи дверима, що спочатку слугував для захисту від дощу, а згодом перетворився на декоративну деталь
** волюта – (від італійського voluta – завиванець, спираль) – архітектурний мотив у вигляді спіралеподібного завитка з кружком («оком») у центрі
