Ділянка на перехресті вулиць Грушевського і Мельничука довго стояла не забудованою. Мало того, там був невеличкий сквер. Правда, на відміну від сусіднього громадського скверу Міцкевича, відгороджений парканом, бо приватний.
Спершу тамтешні квіти нюхав лише Хуне Йонас, а близько 1910 року додався новий співвласник — Іммердауер, пише Репортер.
Потім були війни, кризи та інфляція, тож забудовники у Станиславові активізувалися лише з середини 1920-х. Тоді на колишній сад Йонаса-Іммердауера накинули оком колійовці, точніше громадська організація «Союз польських залізничників». Кошторис будівництва становив 394 000 злотих, з яких 100 тисяч пішло на придбання земельної ділянки. Проект розробив талановитий місцевий архітектор Тадеуш Ковальський.
Для фінансування будови кожен член союзу надав позику 16 злотих, а також щомісяця платив один злотий «самоподатку» до завершення робіт. Якщо згадати, що залізничники тоді заробляли не зле — від 200 до 300 злотих, то взяли з них ще по-божеськи. Крім того, союзяни отримали 50 000 державного кредиту від Фонду розбудови Станиславова.
У будинку залізничників, крім офісних приміщень союзу, передбачалось розмістити ресторан і крамниці на першому поверсі, конференц-зал — на другому, а ще п’ять квартир для сімейних і чотири для самотніх працівників колії. Дати початку й кінця будівництва викладені на фасаді від вулиці Мельничука «1925-7». Хоча до останньої цифри є питання, оскільки урочисте відкриття відбулось у квітні 1928 року.
Кам’яниця була виконана у стилі функціоналізму і серед інших будинків залізничників міжвоєнної Польщі вважалась найкращою. Аби скоріше віддати кредит, господарі споруди активно здавали площі в оренду. Так, на старій поштівці читаємо вивіски книгарні «Ренесанс» і фризерні Боженка, а зі спогадів старожила Ігоря Кисілевського знаємо, що на другому поверсі містилась приватна клініка доктора Коха.
Років п’ять тому небайдужа до архітектури міська громадськість виступила з ініціативою відновлення куполів і веж на давніх кам’яницях. Потрапив туди і будинок залізничників, навіть накреслили проект його куполу, який нібито зняли більшовики. Однак достатньо одного погляду на польську листівку, аби переконатись, що жодного куполу там нема, вежа мала плоске завершення. Це підтверджують і креслення архітектора Ковальського, які зберігаються в обласному архіві. Схоже, нагорі був оглядовий майданчик.
За совітів кам’яниця належала військовому відомству і використовувалась як Гарнізонний будинок офіцерів. На першому поверсі працювало дешеве кафе, а вище проводили зібрання різноманітні гуртки, наприклад, в’язання чи крою та шиття. Хоча найбільшою популярністю користувались курси молодих господинь, які вела відома кулінарна письменниця Дарія Цвек. Аби потрапити до неї, майорські та капітанські дружини записувались за рік наперед. А ще у 1987 році при будинку офіцерів проходив строкову службу син Володимира Висоцького Микита — грав у театрі солдатських мініатюр.
У 2004 році, при скороченні української армії, будинок офіцерів продали приватній компанії Олега Бахматюка. Через сім років, після капремонту тут розмістилось обласне управління Ощадбанку. Крім того, частину правого крила займає популярний громадський ресторан «Urban Spaсe 100», унікальний тим, що має 100 власників, які скинулись по 1000 доларів. Особистого зиску вони з того не мають: 20 % прибутку витрачається на існування закладу, а 80% — на реалізацію громадських проектів з розвитку міста.
