Кам’яницю на Шевченка, 82 спорудили близько 1897 року на замовлення містянина Зендера Дуба, що використовував її як прибуткову – здавав квартири. Будинок у плані Г-подібний, має два поверхи та арковий проїзд по осі, в архітектурі простежуються мотиви класицизму та еклектики.
Навіть тепер споруда досить доглянута, зберегла автентичні дерев’яні двері, що, на жаль, є рідкістю у часи повального захоплення пластиком, пише Репортер.
В лютому 1909 року кам’яницю придбала філія місцевої «Просвіти» й розмістила там «Селянську бурсу». Вона була заснована на самому початку 1900-х парохом приміського села Підпечари (тепер Підпечери) отцем Климом Кульчицьким і перед тим містилась у винайманих приміщеннях. Відтепер вона стала найбільшою серед українських і польських бурс та могла прийняти 110 вихованців. Що таке бурса? Раніше так називали гуртожиток для бідних учнів шкіл та гімназій, де, крім проживання, вони забезпечувались ще й харчуванням. Звісно, не безкоштовно.
Збереглися спогади колишнього учня Станиславівської української гімназії Михайла Яськіва:
«Селянська бурса багато допомагала біднішим учням. Більшість учнів мали знижки в оплаті, а деякі не платили зовсім. Бідніші учні, які добре вчились, були репетиторами (інструкторами) учнів-бурсаків і за це мали повне безкоштовне удержання. Різні добродійні товариства і приватні особи давали матеріальну допомогу селянській бурсі. Було також окреме товариство допомоги учням. Допомога надавалася в дуже делікатній формі: катехит сам бачив, що кому з учнів потрібно з одягу чи взуття, і давав учневі порученця до кравця чи шевця, які були першорядними майстрами.
Селянська бурса містилася спочатку на вулиці Казимирівській (Мазепи), а потім на Липовій (Шевченка) недалеко парку. Я був питомцем селянської бурси, перший рік платив 18 корон в місяць, а з 2-го класу був інструктором…».
Під час Першої світової будинок бурси зазнав значних пошкоджень. Двічі – у 1914-1915 та 1916-1917 роках – там квартирували російські солдати. Через перебої з дровами вони пиляли дерев’яні підпорки даху, тож він ледь не завалився. Після війни дах довелося переробляти.
У 1923-му «Селянську бурсу» значно потіснили. Більшість її приміщень зайняла жіноча гімназія «Рідної школи» (згодом – філії «Просвіти»). Ініціатором створення і першим директором закладу (від 1920-го) був гімназіальний професор Никифор Даниш. Більшість викладацького складу становили вчителі з сусідньої української державної гімназії. Зокрема, рисунки і каліграфію викладав художник-графік Осип Сорохтей, гігієну – лікар, голова станиславівської філії «Просвіти» Володимир Янович.
Жіноча гімназія була приватною, тож із визнанням її свідоцтв при переході до інших шкіл чи вступі до вищих навчальних закладів («право прилюдності») подекуди виникали проблеми. Наприклад у 1925-му, під час загострення польсько-українських відносин, влада позбавила гімназію права прилюдності. Однак пізніше цю проблему владнали і через два роки відбувся перший випуск – 18 дівчат отримали атестати. Серед перших випускниць була Дарина Макогон, згодом відома як письменниця Ірина Вільде.
У міжвоєнний період у будинку також містилася невеличка ремісничо-промислова бурса, десь на 12-18 вихованців, що надавала притулок учням професійних шкіл. Упродовж 1927-1931 років тут мешкав учень школи деревообробного промислу Григорій Крук, який пізніше стане знаменитим скульптором, чиї роботи зберігаються у музеях Парижа, Лондона, Ватикану.
Совіти усі ці заклади позакривали, але за німецької окупації «Селянська бурса» відродилася. Цікаво, що тоді її завідуючим був син Івана Франка Тарас.
Після війни і до 1960-х тут функціонувала середня школа № 4, надалі технічне училище № 2, яке готувало закрійників і швачок. Від 1995 року будинок належить Прикарпатському національному університету ім. Стефаника, нині там діє економічний факультет.
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
