Старі поштівки зґрубша поділяються на пізнавані й непізнавані. Цей вид міста, випущений видавцем Шраєром у Відні, належить до останньої категорії. На поштівці – самий центр Станиславова, але без «спецпідготовки» впізнати важко.
Це перехрестя сучасних Незалежності й Вітовського. Двоповерхової кам’яниці давно нема – нині там сучасний будинок (Незалежності, 9). Тож доведеться описувати історії обох споруд.
На мапі Станиславова 1848 року цієї двоповерхівки ще нема. А в переписі 1857-го уже зафіксований будинок на сім помешкань, що належав Гершу Гіршу. То була проста кам’яниця, яка тяжіла до класицистичного стилю, мала П-подібну форму й фасадами виходила одразу на три сусідні вулиці.
Зазвичай ми називаємо статті за прізвищами перших власників будинків, але цього разу пропустимо вперед даму. Хоча Гірш і збудував кам’яницю, проте журналісти міських газет асоціювали її з іншою особою. У 1893 році горілчаний фабрикант Філіп Ліберман придбав будинок і одразу переписав його на дружину Бабетту. Вона була старшою за чоловіка на 10 років, принесла йому в посаг фабрику дріжджів та спирту, тож Філіп її дуже поважав. Зазначимо, що фабрика працює досі – продукцію ТМ «Княгинин» добре знають і за межами Франківська.
Ліберманша використовувала нерухомість як звичайний торговий центр, адже будинок стояв на центровій артерії Станиславова – лінії А-Б. Хоча були тут і квартири, у 1900 році в кам’яниці проживали шість родин.
Багато орендарів торгових площ виявилися знаковими постатями Станиславова. Наприклад, Йосиф Едер, який у 1861 році заснував перше у місті фотоательє, а у 1894-му переніс заклад до Ліберманової кам’яниці. У рекламі він без зайвої скромності зазначав про свій «першорядний, з комфортом обставлений заклад фотографічний по вулиці Сапіжинській, 5, поруч з гендлями Шанцера і Квятковського».
Його сусід Теофіл Квятковський теж був цікавою особистістю. Протягом 1891-1913 років він тримав там свій знаменитий ресторан, який пізніше переїхав у інше приміщення. На початку ХХ століття газета «Кур’єр Станіславовскі» описала типовий вихідний день мешканця середнього класу. Є там згадка і про ресторан: «Тоді піду до Квятковського на склянку води й кухоль пива, з’їм канапку, паштет, трохи борщу, якусь м’ясну страву і так далі…».
Ще був годинниковий майстер Єгер, який розпочав свій бізнес у 1878-му і працював аж до 1930-х. Його майстерня містилась у лівому крилі. Там можна було придбати чи відремонтувати годинник, замовити гравірування. Пізніше Єгер зарекомендував себе ще й як здібний ювелір.
Також у будинку свого часу були повітова рада (до 1896 року), німецький комерційний банк Commercielle Credit-Anstalt (від 1902), а в міжвоєнний період – пункт державної лотереї № 589.
У 1960-х будинок розібрали через ветхість. На радянських поштівках там велика клумба. Нарешті ділянку обнесли парканом, на якому довго висів інформаційний щит: «Будівництво міжміського переговорного пункту та приміщень різного призначення. Початок будівництва – лютий 1987. Кінець – 1988. Кошторисна вартість – 527 тис. крб. Замовник – УКБ міськвиконкому. Начальник дільниці, ст. виконроб В. М. Стецишин». Цікаво, чому не згадали автора проекту – архітектора Ярослава Дяківа?
У строки не вклалися, будинок здали у IV кварталі 1990-го. З боку вулиці Незалежності у ньому розмістився телефонний переговорний пункт. Кілька років тому його замінив Центр адмінпослуг. Повздовжнє крило займають міська стоматполіклініка, «Єдиний розрахунковий центр» і міський департамент містобудування і архітектури. А ще тут є кілька книжкових розкладок, де ціни – чи не найдешевші у місті.
Comments are closed.