У цій рубриці статті про кам’яниці називаються на честь їхніх замовників і перших власників. Цього разу мова піде про будинок на Шашкевича, 5, і ми дещо порушимо правила. Пан Домбровський не був його першим господарем і просто придбав вже готову нерухомість.
Втім він відіграв не останню роль в історії Станиславова, тож цілком заслуговує на невеличкий виняток, пише Репортер.
Отже, спершу були вірмени. На світанку ХІХ століття на місці теперішнього перехрестя вулиць Незалежності та Шашкевича стояла садиба вірменина Каетана Піотровича. Далі, протягом півстоліття, ділянкою володіла родина єврея Нухіма Маурера. Можливо, там би й досі стояла скромна хатинка, якби не одна епохальна для міста подія. Наприкінці 1892-го у Відні прийняли рішення про відкриття у Станиславові залізничної дирекції. Це обумовлювало створення нових робочих місць та відповідно навалу до міста залізничників із родинами.
Австрійські чиновники таке передбачили та запланували звести 10 кам’яниць для працівників колії. Будинки мали споруджувати приватні особи, яким держава надавала пільгову позику на 32 роки у розмірі половини кошторисної вартості під 4,5 % річних. Потім це житло домовласники мусили здавати в оренду залізничникам.
Завдяки цій позиці у 1894 році між нинішніми вулицями Січових Стрільців і Незалежності постав комплекс кам’яниць, що складався із триповерхівок на Шашкевича, 1, 5, а також одноповерхівки між ними. В основу архітектурного ансамблю був покладений принцип дзеркальної симетрії. На жаль, він був порушений під час добудови будинку № 3 в 1911 році. Зауважте один цікавий нюанс – вулиця Шашкевича (у різні часи називалася Комарова, Піонерська, святого Юзефа) має нумерацію не зліва направо, як всюди прийнято, а навпаки.
Першою власницею «дзеркального» комплексу стала купчиха Махновська, що вже мала кілька житлових будинків по місту. Десь на зламі ХІХ і ХХ століть кам’яницю № 5 придбав Володимир або на польський лад – Владзімеж Домбровський. І ось на цьому панові ми зупинимо нашу увагу.
Він народився у 1870 році. Був відомим шевцем, у 1899-му заснував майстерню, що згодом видавала до 10 тисяч пар взуття на рік, успішно конкуруючи з чеськими та віденськими фірмами. Вів активне громадське життя: у 1912 року обраний радним (тобто депутатом) магістрату. За російської окупації не втік, як бургомістр, а залишився та допомагав новому міському очільнику тягнути комуналку в умовах воєнного стану.
Від 1921-го і аж до самої смерті був головою впливового «Об’єднання міщан польських». Саме за його каденції товариство придбало презентабельну кам’яницю на Незалежності, 18.
Наступним щаблем після радного стала посада заступника урядового комісара Тимчасової управи міста Станиславова, тобто мера. Після смерті комісара Теодоровича у 1923-му Домбровський протягом року керував Станиславовом, а потім знов став заступником міського голови. Цікаво, що на початках Другої Речі Посполитої комісари не обирались, а директивно призначались воєводським урядом.
Помер пан Владзімеж у 1937 році. Його кам’яницею на Шашкевича, 5 аж до радянської націоналізації володіла вдова Людвіка Домбровська, яка проживала тут із сином Владзімежем-Антоном – службовцем міської управи. Будинок налічував 13 квартир.
На старій австрійській поштівці кам’яниця зображена фрагментарно – фотограф «відрізав» частину верхнього поверху, плюс багато чого затулило розлоге дерево. Хоч, на наш погляд, найцікавіше міститься унизу. Бачите купу каміння, зваленого під будинком. Це теребовлянський камінь, яким ось-ось почнуть брукувати тротуар. Та й сама вулиця Сапіжинська (Незалежності) скидається на пішохідну. Хоча темні купки, розкидані вздовж дороги, свідчать, що кінний транспорт там час від часу їздив.
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
