Шанувальникам львівської групи «Пікардійська терція» добре відома пісня «Старенький трамвай». Там соліст просить, аби той трамвай завіз його «де асфальту нема і де зелена трава». Не знаю, чи здійсниться його мрія у Львові, а ось на Прикарпатті — прошу дуже. Вже кілька років у Долинському районі курсує гірськими стежками туристичний Карпатський трамвай. «Репортер» теж покатався.
А я сяду в кабріолет
Наш трамвай вирушає із смт Вигода двічі на день — об 11.30 і 15.30. Мандрівка коштує 50 грн. з носа. Діти до семи років — безкоштовно. Правда, якщо туристів багато, є шанс всю дорогу просидіти з дитиною на колінах.
Група збирається біля пам’ятника з паровозом. Колись постамент прикрашала іменна табличка, але мисливці за металом знайшли їй краще застосування. Тому нині монумент можна назвати пам’ятником невідомому паровозикові.
Перед загрузкою у вагони гід проводить інструктаж. Займати місця згідно з придбаними квитками, на ходу не вискакувати, на підніжках не їхати і т.п. Екскурсоводів двоє — Любомир Яцків (начальник турвідділу ТОВ «Уніпліт») та його молодший колега Олег Гутак. Наперед скажу: сумувати не дали.
Чуємо паровозний гудок, трамвай подають на посадку. Він складається з дизельної мотодрезини ТУ-6п і трьох вагонів. Найекзотичнішою є так звана «льора» — відкрита платформа, на якій колись возили ліс. Тепер її обладнали лавками, і вийшов чудовий оглядовий майданчик на колесах. Єдиний її недолік «вилазить» під час дощу. Порятунок від негоди забезпечує простий вагон. Він чимось нагадує рахівський дизель, але брудними шкарпетками не штиняє.
Далі йде «кабріолет» — вагон із незаскленими вікнами. Як на мене, оптимальний варіант. Тут і не змокнеш, і все добре роздивишся.
До речі, при бронюванні місць можна обирати тип вагону. Кожен із них має 40 посадкових місць, плюс в дрезині є ще 20 резервних.
Барон, тартак і лісник
Кожен із вагонів радіофікований, пасажири слухають історію карпатських залізниць. Наприкінці ХІХ століття сюди приїхав барон Леопольд Поппер, який займався лісозаготівельним бізнесом. Спочатку він сплавляв ліс по річках Свіча і Мізунка, перегородивши їх штучним шлюзами.
Через те навесні ріки розливались і затоплювали селянські городи. Обурені бойки завалили барона судовими позовами, і він вирішив возити ліс вузькоколійкою. У 1898 році була прокладена перша гілка довжиною у кілька кілометрів. Вона називалася конкою, оскільки платформи тягали коні. Пізніше їх замінили паровози, а протяжність колії зросла до кількох сотень кілометрів. Занепад вузькоколійок почався у 1960-ті роки через масове впровадження лісовозів. Рештки залізниці припинили існування у буремних дев’яностих. Розповідають, як один ділок придбав Сколівську гілку (це на Львівщині) за мільйон гривень, а, здавши її на металобрухт, виручив три.
Відродили колію деревообробники з «Уніпліту». Спочатку возили ліс і працівників, а кілька років тому створили туристичний маршрут. Зараз загальна довжина вузькоколійки становить 78-км, туристам зазвичай показують перших 13.
За сто років змінилося багато, але одна споруда ще добре пам’ятає барона Поппера. Це старий тартак (лісопильня), який видно з вікна вагону. Назва походить від тарування лісу, тут колоди сортували й розпилювали. Любомир Яцків каже, що у планах є створення на тартаку музею лісозаготівель.
З іншого боку гід показує «скромну бойківську оселю». Про неї є історичний анекдот. Нібито цей двоповерховий особняк належав лісникові та спочатку був дерев’яним. Аж якось до лісництва нагрянула перевірка. Щоб уникнути зайвих запитань на тему «звідки стільки деревини», лісник за одну ніч обклав дім білою цеглою…
Міст бажань
Далі — болото Ширковець. Якби на нього спеціально не звернули увагу, то проїхав би мимо. Між тим, це пам’ятка природи національного значення. Тут ростуть карликові сосни та гніздяться екзотичні чорні лелеки. Болото виглядає як звичайна поляна із пожухлою травою, але під нею ховається трясовина. Крізь «пам’ятку» веде лише п’ять офіційних стежок, і крок ліворуч/праворуч може бути фатальним.
Швидкість потяга — близько 15 км/год., тому можна детально роздивитися краєвиди. Маршрут проходить паралельно течії річки Мізунки, інколи перетинаючи її. Перед одним із мостів гід пропонує загадати бажання. Для цього треба підняти руки вгору, 26 раз хлопнути в долоні, потім з’ясувати, чого саме ви хочете, і нібито все має збутися. Наприкінці ритуалу Любомир Яцків розвеселив присутніх жартом: «Не знаю, що ви там загадали, а я просив, аби ми вдало перетнули аварійний міст».
Насправді мосту нічого не бракує, а одразу за ним — перша зупинка.
Дві дегустації
Село Новий Мізунь. Головна тутешня атракція — джерело мінеральної води «Нафтуся». Аби туди потрапити, треба пройти десь 300 метрів. Саме джерело нагадує дот часів війни, тільки замість кулемета встромлена труба, звідки витікає вода. Перед тим Олег Гутак роздає всім пластикові стаканчики, одразу попереджуючи, аби не викидали — ще знадобляться. Поки спраглі вишикуються в чергу до труби, гід через мегафон розповідає про воду. Свою назву «Нафтуся» отримала через легкий присмак нафти. За характеристиками нічим не поступається трускавецькому аналогу. На відміну від більшості мінеральних вод, що зберігають цілющі властивості близько доби, мізунська корисна цілих 72 години. Вчені дослідили, що регулярне її вживання стабілізує рівень цукру в крові, та рекомендують діабетикам. Щодо смакових якостей, то в мене, наприклад, склалося враження, що перед тим цією водою помили каністру з-під солярки.
Джерело має власну назву — «Горянка», з якою пов’язана одна легенда. Колись давно у Новому Мізуні жила молода жінка, якій було вже 30 років, а заміж її ніхто не брав. За бойківськими мірками, вона вважалася вже ледь не бабцею й подружнє життя бідосі не світило. Але якось вона знайшла потічок, що витікав із землі. Попивши водички та умивши обличчя, вона помолоділа років на десять і в село повернулась справжньою красунею. Парубки забігали табунами, їй довелося навіть влаштувати кастинг…
Втім, однією «Нафтусею» цікавинки Нового Мізуня не вичерпуються. Тут є хата пані Анни, куди варто завітати. У садочку жінка розгортає польовий буфет, де туристи можуть перекусити. Ціни більш-менш демократичні: канапки — 6 грн., пиріжки з повидлом — 3 грн., карпатський чай — 2 грн., фірмова самогонка — 4 грн. Саме тут і згодилися пластикові стаканчики від мінералки.
Паралельно утворюється ще одна черга. Як думаєте, куди? Правильно — до туалету, який екскурсоводи жартома називають «будинок невідомого архітектора». Виявляється, «Нафтуся» має ще й сечогінну властивість.
Тут відпочивали космонавти
Кінцева зупинка — Мізунські водоспади. Тут туристи проводять півгодини, а за той час потяг встигає розвернутись. Наприкінці ХІХ століття тут був великий водоспад. Проте він заважав лісосплаву, і барон Попер наказав його підірвати. Після вибуху утворилося кілька менших водоспадиків, які більше нагадують пороги.
Дехто роздягається та купається добровільно, дехто посковзається на мокрому камінні та потрапляє у воду прямо в одязі. Решта із захватом спостерігають за плавцями.
Час пролітає непомітно. Гудок потяга нагадує, що пора вирушати у зворотний путь. Вертаємось тією самою дорогою, але перед Вигодою зупиняємося біля санаторію «Джерело Прикарпаття». Тут працює кіоск з сувенірами, де можна придбати магнітик на згадку.
Історія санаторію цікава і трохи сумна. Його звели у 1985 році. Серед відпочивальників нерідко можна було побачити радянських космонавтів, які тут проходили курс реабілітації після приземлення. Заклад був популярним і в партійної верхівки — для першого секретаря обкому завжди наготові тримали «люкс». Років з десять тому потужна повінь пошкодила системи водопостачання та каналізації. З того часу санаторій стоїть зачиненим і потроху занепадає. Може тому, що його досі ніхто не приватизував?
Трамвай рушає до Вигоди. Трава закінчується, починається асфальт.
|
