Весна. Сонечко, квіти, літні кафе, міні-спідниці. Але це не всі весняні радощі. Адже саме навесні хлопців призивають до війська. Хтось іде з охотою, хтось без особливого піднесення, а дехто намагається «відкосити». Така сама реакція була в галицьких хлопців і 200 років тому…
Кедь ми прийшла карта
У 1771 році Галичина відійшла під скіпетр австрійської монархії. А роком раніше імператриця Марія Терезія запровадила конскрипційну* систему комплектування армії. Для укладання конскрипційних списків усі будинки, де проживали потенційні рекрути, переписувались та отримували номера. До речі, саме відтоді пішла традиція нумерувати будинки. Потім визначали, хто саме має служити у війську. Від призову звільнялись священики, шляхта, чиновники, заможні селяни та їхні сини, а також ті, «хто був необхідний для землеробства, ремесел, гірничої справи, для видобутку селітри, судноплавства та фабричного виробництва».
Непогані шанси відмазатися від армії мали і власники великої нерухомості та професіонали у своїй галузі. Отже, до війська забирали в основному бідних селян і чорноробів. У принципі, як і зараз. Термін служби був пожиттєвий. Але, щоб не обтяжувати бюджет, у мирні роки солдатам надавали тривалі відпустки. Хоч воювала Австрія багато.
У 1802 році ерцгерцог Карл провів військову реформу, в ході якої встановили чіткі терміни армійської служби. Так, в артилерії служили 14 років, у кавалерії — 12, а в піхоті — 10. За це прихильники ерцгерцога хотіли встановити йому пам’ятник, але той скромно відмовився.
Станиславову пощастило. Після наполеонівських війн у ньому отаборився 58 полк інфантерії (піхоти), де служити було найменше. Частина мала декілька батальйонів, які час від часу перекидали з місця на місце, проте запасний батальйон завжди перебував у Станиславові. Що це означає? Кожен полк імперії мав певну територію, звідки набирав поповнення. 58 полк комплектувався мешканцями міста та прилеглих районів. В деяких джерелах його навіть називають Станиславівським. Молоді солдати потрапляли у запасний батальйон, де їх навчали військовій справі, а вже звідти розподіляли по лінійних батальйонах.
У 1867 році чергова військова реформа принесла полегшення призовникам. Тепер юнак мав відтарабанити у війську три роки, потім сім років — у резерві (з обов’язковими періодичними тренуваннями) і два роки — у ландштурмі (резерв, який скликався лише на період війни).
Призивали з 21 року. Але перед тим, у 19 років, призовники проходили медкомісію, де одразу відсіювали нижчих за 155 см. Потім проводили жеребкування — хто в які війська потрапить. На цю тему є один старезний анекдот.
Прийшов єврей на призовну комісію. Його запитують:
— Рабинович, де ви бажаєте служити?
— У Генштабі! — гордо відповідає той.
— Ви що, ідіот?
— А це обов’язкова умова?
Якщо серйозно, то в австрійському війську не дуже дивились на національність, і серед генеральських прізвищ можна було побачити слов’янські, угорські, єврейські. Хоча, звісно, переважали німці.
 «Дивізійники» марширують центром Станиславова. 11 липня 1943 року |
Військо польське
У повоєнній Польщі до українців спочатку ставились із недовірою, тому до війська не призивали. Але така «халява» довго тривати не могла, і з 1923 року почали загрібати всіх. Щоправда, на військові посади, пов’язані із державною таємницею, українців не брали.
Як і в Австрії, призивали з 21 року. Але на менший термін. Так, у всіх родах військ тепер служили два роки, а в кінній артилерії — цілих два роки та один місяць.
Останній пункт був досить актуальним для станиславівських призовників (польською «поборові»), тому що серед багатьох інших частин у місті дислокувався 6 дивізіон кінної артилерії. Але, щоб залишитись служити у рідному місті, треба було народитись поляком. Українських новобранців переважно відправляли у західні райони Речі Посполитої або на флот.
Повітова призовна команда містилась у маленькому одноповерховому будиночку із верандою, який стояв біля сучасної п’ятої школи (тепер там пам’ятник шкільництву), на розі Камінського і Кошарової (Франка і Гончара). Щороку з 1 по 7 жовтня сюди приходили понурі призовники, аби незабаром роз’їхатися по частинах.
Були і спроби ухилення від служби. За це карали. Найчастіше штрафували на 500 злотих, а злісні «ухильникі» мали шанс загриміти на два роки до в’язниці.
У горнилі Другої світової
Перші совіти не були оригінальними та влаштували призовний пункт у приміщенні колишньої повітової призовної команди. До речі, з тим, нині вже неіснуючим, будинком пов’язана одна трагічна історія.
З початком війни більшовики оголосили мобілізацію. А коли червоні залишили місто, біля призовного пункту утворився величезний натовп. Як згадує у своїй книзі очевидець — Тадеуш Ольшанський, тоді 12-річний хлопець, до будинку вела довга черга, причому ті, що виходили, притуляли до рота хустинки та плакали. Рухаючись у черзі, він зайшов до величезних підвалів, які були значно більші за будинок. Там, на кам’яній підлозі, лежали кілька десятків замордованих призовників. Напівроздягнені, в одних кальсонах, із зв’язаними руками та простреленими, закривавленими обличчями. У багатьох були обпалені стопи, і ніхто не міг пояснити — чи то сліди тортур, чи їх пробували спалити, аби приховати злочин. Люди говорили, що ці хлопці намагалися втекти від армії…
Нацисти насильно до армії не забирали. За їхніми законами, у Вермахті могли служити лише німці. Представників інших національностей брали до поліційних підрозділів або частин СС. Справа ця була виключно добровільною. Коли у 1943 році оголосили набір до дивізії СС «Галичина», то на 14 тисяч місць зголосилися понад 80 тисяч. У Станиславові призовна, або, як її тоді називали, набірна комісія, працювала у казармах пожежної охорони, що на Франка. З 15 по 18 червня до дивізії записалися 1300 мешканців міста. Серед них був практично весь тогорічний випуск станиславівської української гімназії.
А 11 липня 1943 року відбулось свято дивізії, коли добровольці промарширували центральними вулицями Станиславова. Приймав парад сам губернатор дистрикту Галичина, групенфюрер СС Отто Вехтер.
«Холодні» роки
Невдовзі після війни, у лютому 1946 року, Робітничо-Селянська Червона армія була перейменована на Радянську армію. Саме в ній служила більшість дідів і батьків теперішніх призовників.
Спочатку термін служби становив три роки (на флоті — чотири). Призов відбувався раз на рік, у листопаді та грудні. Призовний вік становив 18 років.
Та епоха увійшла в історію як початок «холодної війни», де по різні боки барикад опинилися соціалістичні країни Варшавського договору та військово-політичний блок НАТО.
У 1968 році вступив у силу новий Закон «Про загальний військовий обов’язок». Згідно з ним, термін служби зменшили з трьох до двох років й запровадили осінні та весінні призови. Деякі військові історики вважають, що саме з цього моменту в армії розпочалась «дідівщина». Солдати раннього призову зганяли зло на молодших, яким на цілий рік було менше служити.
У Івано-Франківську призовний пункт спочатку був на вулиці Грушевського, 29 — у будинку міського військового комісаріату. Пізніше, з 1970-х років, збудували обласний призовний пункт у мікрорайоні БАМ. Він і сьогодні працює на Довженка. Цікаво, що при призовному пункті постійно діяв кінотеатр «Патріот» — засіб для патріотичного виховання молоді та популяризації військової справи.
 Квітень 2011 року. До армії — з любов’ю |
Українська армія
Сьогодні у Сухопутних і Повітряних силах Збройних сил України служать 12 місяців, а на флоті — 18. Особи, які мають вищу освіту, носять форму лише дев’ять місяців.
Разом із термінами служби скоротились і самі Збройні сили. Відповідно з кожним роком до війська призивають все менше і менше. Цієї весни армійські лаві поповнять лише 120 іванофранківців. Політики вже років так з десять обіцяють, що незабаром ми матимемо виключно контрактну армію. Можливо, цього дочекаються наші онуки.
* Конскрипція (лат. сonscriptio — внесення до списків) — спосіб комплектування військ, заснований на загальній військовій повинності.
Comments are closed.