Від старих поштівок Станиславова виникає враження, що наше місто завжди було затишне, провінційне. Як сонні мухи, пленталися ним містяни. Лише зрідка порушить вуличний спокій цокіт копит коняки, яка тягне фіакр, або спаскудить повітря екзотичне авто. Проте цей спокій – оманливий.
Збереглися кадри, де грізно коливається людське море, якому затісно серед площ і вулиць Станиславова. Тисячі, десятки тисяч людей зібралися разом, щось скандують, чогось вимагають, когось вітають. Які ж сили здатні відірвати обивателя від дивана та вивести його на вулиці?
Шанувальники мармурового поета
Найдавніше фото з натовпом у Станиславові датоване 20 листопада 1898 року. Це урочиста церемонія відкриття пам’ятника поету Адаму Міцкевичу, віковий ювілей якого тоді відзначали у польськомовних колах імперії. Подивитись на творіння скульптора Блотницького прийшли кілька тисяч людей, а саму площу прикрасили прапорами та гірляндами. Одразу зауважимо – на стовпах майорять польські прапори. Тоді незалежної Польщі не існувало, а її територія була поділена між Росією, Німеччиною та Австрією. Тому ювілей поета був не просто літературним заходом, а патріотичною акцією поляків. При чому Міцкевич відігравав для них роль національного символу – як для українців Тарас Шевченко. До речі, пам’ятник спочатку був білий, з каррарського мармуру, та стояв у центрі скверу.
 Відкриття пам’ятника Міцкевичу. 1898 рік |
І ще одна цікава деталь. Тоді фотограф був рідким гостем на вулицях Станиславова, а сам процес фотографування займав багато часу та привертав увагу роззяв. На світлині добре видно, як багато учасників мітингу відвернулись від оратора та з цікавістю дивляться у об’єктив.
Вже воскресла Україна!
 Святкування Брестського миру. 1918 рік |
А тут бачимо мітинг, присвячений підписанню Брестського миру та визнання Росією Української Народної Республіки. Це було 3 березня 1918 року. Кілька тисяч зібралися на майдані Франца І (тепер Шептицького) та на площі перед катедрою.
У натовпі багато військових – Перша світова щойно завершилася. На задньому плані видно зруйноване крило державної гімназії (тепер – морфологічний корпус медуніверситету). Але жахи війни позаду. На обличчях сяють посмішки, і весь натовп немов випромінює радість та оптимізм. Причина не лише в укладеному мирі. Східна Україна, нарешті, отримала власну державність і хтозна, може, гряде об’єднання всієї української нації.
Дехто з мітингувальників тримає транспаранти із написами «Воскресла Україна», «Встала правда. Встала воля». Багато людей приїхали з навколишніх сіл, їх легко впізнати за національним одягом.
Два похорони
Міжвоєнний Станиславів був чітко поділений на польський та український. В одному місті існували два зовсім різні світи – зі своїми святами, товариствами, національними героями.
На справжню національну маніфестацію перетворився похорон колишнього віце-президента ЗУНР Левка Бачинського у квітні 1930 року. Історики стверджують, що попрощатись із видатним політиком до Станиславова з’їхалися близько 50 тисяч осіб. Бачинський помер у Відні, тому тіло спочатку привезли потягом до вокзалу, а далі рушили до цвинтаря. Траурна процесія розтягнулася на два кілометри. За козацьким звичаєм домовину тягнули три пари волів.
Адвокат Бачинський був атеїстом, тому у процесії не видно жодного священика. Але попереду несли простий хрест, аби показати, що ховають християнина.
 Похорон Левка Бачинського. 1930 рік |
12 травня 1935 року від раку печінки помер творець польської держави маршал Юзеф Пілсудський. По всій країні оголосили траур – перший і останній раз в історії Другої Речі Посполитої. Через п’ять днів у всіх польських костелах відслужили жалобні меси.
Стіни колегіати не могли вмістити багатотисячний натовп поляків, тому церемонію провели перед храмом – на площі Падеревського (Шептицького). Ліворуч вишикувалися вояки військової залоги, у центрі – священик, далі натовп простих містян. Усі цивільні чоловіки – без головних уборів, офіцери віддають військове вітання.
Площа мало змінилась з того часу, лише зникла барокова статуя Богородиці, чий постамент можна добре розгледіти на фото.
 Меса по Пілсудському. 1935 рік |
Віча майдану
Мітингувати біля костелів було ідеологічно складно, тому перші совіти «облюбували» собі площу перед поштамтом. У жовтні 1939-го вони організували там віче, присвячене виборам до Народних Зборів Західної України. Це був маріонетковий тимчасовий уряд окупованих (визволених) територій, який одразу ратифікував приєднання Західної України до СРСР. Мітинг був проведений у кращих радянських традиціях – військовий оркестр, портрети вождів, кумачеві стяги та чисельні транспаранти. На трибуні стоїть партійна верхівка на чолі із товаришем Чучукало, головою тимчасової адміністрації міста. Від натовпу їх відокремлює шеренга у сірих шинелях.
 Радянський мітинг 1939 року |
Впевнений, що народ на фото скандує «Хай живе радянська влада!» та «Слава товаришу Сталіну»!
Пройшло зовсім небагато часу і антураж площі докорінно змінився. Тепер всюди – свастики, орли та величезний напис «Хайль Гітлер». Аби підняти його вище, використали не приземкуватий поштамт, а п’ятиповерхову кам’яницю на сучасній вулиці Бачинського. Внизу влаштували трибуну для високих гостей. 22 жовтня 1941 року до Станіслава з ознайомчим візитом прибув генерал-губернатор Польщі Ганс Франк. Місцева влада організувала пишну зустріч. Стосовно зовнішнього оформлення – совітам у німців ще повчитись.
Натовп, певно, знову щось скандує. Тільки вже не про Сталіна.
 Пишна зустріч Ганса Франка. 1941 рік |
Ілюстрації зі збірок Зеновія Жеребецького, Леоніда Орла, stanislaw.in.ua
