Подалі від людських очей

Є пам’ятники, яким пощастило. Вони стоять на перехрестях, біля них періодично відбуваються різноманітні урочистості з покладанням вінків та квітів. Їх можна побачити по телебаченню, на поштівках, у путівниках та інших носіях інформації. Проте далеко не всі пам’ятники купаються у славі та визнанні. Деякі з них стоять у важкодоступних місцях або так добре замасковані, що більшість іванофранківців ніколи не чули про їхнє існування. Сьогоднішня розповідь присвячена саме їм.

Стефаник за ґратами

На відміну від Тараса Григоровича, Івана Яковича та Віктора Федоровича, Василь Стефаник ніколи не сидів. Але декілька років тому одна з міських газет саме так охрестила пам’ятник письменникові. Приводом для цього стало місце розташування скульптури. Класик української літератури сидить у внутрішньому подвір’ї Прикарпатського університету, який носить його ім’я. Раніше побачити пам’ятник можна було лише з вулиці Шевченка, через пруття вічно зачиненої брами. Через це і вигляд у Василя Семеновича був трохи пенітенціарний. Тепер браму відчинили, і доторкнутись до класика стало значно простіше.

У радянські часи на тому місці стояла велетенська голова Володимира Леніна. Коли її звідти забрали, то керівництво вишу вирішило увіковічнити патрона закладу. Відкриття відбулось 20 січня 1995 року. Цьому передував конкурс проектів, перемогу в якому здобула робота скульптора Еммануїла Миська. На місці розміщення пам’ятника наполягав тодішній ректор Віталій Кононенко. Чим він керувався, ховаючи класика подалі від людських очей, – здогадатись важко.

Багато разів піднімалося питання про перенесення пам’ятника на площу перед центральним корпусом, що по Чорновола. Це дало б змогу побачити Стефаника багатьом мешканцям міста, які б у такий спосіб ознайомились якщо не з творчістю письменника, то хоча б з його зовнішністю. Але перенесення монумента вимагає значних коштів, яких вічно немає. А може центральне місце вже під когось зарезервоване?

Насос на постаменті

Сьогодні комунальні рахунки можна сплачувати будь-де, навіть в інтернеті. Незважаючи на це, досі існує категорія людей, які платять за воду лише у касах «Водоекотехпрому», що на вулиці Ботанічній. Перед центральним входом у будівлю їх гостинно зустрічає… старовинний насос.

Історія його появи дещо навіть романтична. У 2010 році у закинутому колодязі коло аеропорту знайшли якийсь дивний старий агрегат. Коли чудо техніки відчис­тили від бруду, воно виявилось допотопним металевим насосом. На жаль, клеймо фірми не зберег­лось, і тому важко сказати, де і коли його виготовили.

Проте працівників «Водоекотехпрому» це не засмутило. Адже насоси призначені для перекачування рідини – в першу чергу води. Тому помпу було оголошено символом підприємства із подальшим встановленням перед парадним входом.

Зупинись, людино!

На вулицю Драгоманова виходить спортивний майданчик школи №7. Якщо придивитись уважно, то у його дальньому кінці можна побачити якийсь пам’ятник. При наближенні він виявляється кам’яною плитою у формі піраміди, до якої прикріплена металева табличка із написом: «Зупинись, людино! На цьому місці знайдено останки жертв комуністичного терору 1939-1941 років. Хай Бог боронить Тебе, Твою родину і всю Україну від повторення такої долі!»

Маються на увазі події літа 1941 року, коли перед відступом совіти стратили багатьох політичних в’язнів у тюрмах Станіслава. На початку дев’яностих одне з таких поховань було виявлено на подвір’ї п’ятої школи, біля рогу вулиць Франка й Гончара (тоді Козланюка). У 2004 році на тому місці відкрили пам’ятник. Щоправда, не страченим. Це був Пам’ятник Шкільництву роботи скульптора Володимира Довбенюка, архітекторів Ігоря Токарука та Ярослава Олексина (останній – директор п’ятої школи).

А монумент жертвам сталінських репресій встановили біля вже згаданого спортмайданчика, на якому ніяких поховань ніколи не було. Якась дивна логіка, але маємо те, що маємо.

Дитинство з материнством

Якщо ви ніколи не хворіли у дитинстві, якщо у вас немає дітей, або діти є, але вони завжди здорові, то шансів побачити цей пам’ятник у вас обмаль. Справа у тому, що він стоїть біля нового корпусу обласної дитячої лікарні на Коновальця. З дороги чи тротуару помітити його важко, тому, щоб оцінити роботу скульпторів радянської доби, треба підійти до стіни лікарні майже впритул.

Це типова паркова скульптура, що зображує мати, яка склонилась над маленьким синочком. Задум авторів пам’ятника простий і очевидний – мати турбується за здоров’я своєї дитини. Натомість, дещо дивує неприродна поза жінки.

Скульптура не відноситься до шедеврів світової спадщини, тож бажаю всім батькам і дітям Франківська бачити її якомога рідше.

Монстр із Кішлаку

Для початку трохи географії. Кішлаком називають найвіддаленіший район Позитрону, розташований за рестораном «Золота нива», що на вулиці Симоненка. Там, у подвір’ї звичайнісінької дев’ятиповерхівкі №13, причаївся найекзотичніший пам’ятник нашого міста.

Вперше цю скульптуру описав літератор Володимир Єшкілєв в одному із франківських журналів. Там він називався пам’ятником першій вчительці. Стаття заінтригувала – ми з другом негайно вирушили на Позитрон, аби побачити монумент. З великим трудом розшукавши статую, ми звернулись за роз’ясненням до місцевого старожила. Той щиро здивувався запитанню. «Хлопці, а хіба ж ви її не впізнали? Так це ж Леся Українка!». Виявляється, її привезли сюди наприкінці 1990-х років, і спочатку вона мала стояти перед будинком – на п’ятачку між капличкою, смітником і пунктом прийому склотари. Але вантаж­ники, як завжди, все переплутали та скинули фігуру просто на подвір’ї.

Отож маємо дві версії поход­ження пам’ятника – Перша вчителька та Леся Українка. Проте достатньо одного погляду на двохсотгривневу купюру, аби переконатись, що це точно не гордість української поезії. Ну, тоді таки вчителька!

А тепер згадаймо, що наш Прикарпатський університет починався як Станіславський вчительський інститут. З огляду на це було б цілком логічно перенести пам’ятник з околиці міста десь поближче. Якщо він, звісно, того вартий…