Підземний світ Станиславова

Під ратушею

Найчастіше провали утворюються довкола ратуші. Найгучніший стався у 1993 році, коли навпроти сучасного кафе «Галант» рухнула частина тротуару. Разом із однокласниками автор лазив туди і бачив багато цікавого.

Під землею існує ціла анфілада залів, які огинають споруду по периметру. До речі, потрапити у сховище краєзнавчого музею звідти ми не змогли – спокій запасників надійно охороняли металеві двері, подібні до тих, що стоять у бомбосховищах. Виникає запитання – що то за підземелля? Відповідь дуже проста.

Ратушу спорудили в 1935 році за проектом архітектора Трелі. А до цього тут стояла інша споруда, до якої доклалися пани Покутинський і Пшибиловський. Ратуша професора Покутинського була значно більша за нинішню, видовжена у південному та північному напрямках. Тож у 1993 році ми мали можливість подорожувати підвалами північного крила старої споруди.

Ціла анфілада залів під ратушею відкрилася на початку 1990-х

Каземат, база, Біла хата

Робочі, які будували Івано-Франківський обком партії, розповідали про величезні підземні ходи. Їх виявили під час риття фундаментів. Ширина підземель дозволяла вільно роз’їхатись двом фірам. За совковою традицією, все це було благополучно знищено, і тепер замість фір у гаражі Білого будинку вільно роз’їжджаються престижні іномарки.

Будівельники не помилялись – під обкомом дійсно були підземелля. Ще за часів існування Станиславівської фортеці на цьому місті стояв шостий напівбастіон. Всередині нього були каземати – приміщення для зберігання зброї, амуніції, військових припасів. А в 1970-х роках там містилась овочева база міськхарчторгу.

Під парканом

Усі добре знають, де знаходиться парадна брама палацу Потоцьких. Якщо піти від неї ліворуч, оминути лікарняний корпус і повернути за ріг, то з одного боку буде паркан колишнього шпиталю, а з іншого – рештки валів. У 1970-х роках тут проводили археологічні розкопки.

Як згадує архітектор Зеновій Соколовський, тоді відкопали цегляне бочкове склепіння, яке вело вглиб палацового комплексу. Соколовський навіть особисто пройшов декілька метрів, поки не вперся у завал. У підземеллі знайшли камінь із витесаним гербом Станиславова, який зберігається у фондах краєзнавчого музею. На жаль, з ряду обставин дослідження згорнули і тепер про них нагадує лише невелика впадина у землі.

Ширина ходів дозволяла роз’їхатися двом фірам

Гартенберги і таксисти

Минулого року усі місцеві ЗМІ розтрубили про таємниче провалля, яке утворилось на вулиці Сотника Мартинця, біля торгового центру «Мальва». Мені довелося взяти участь у розкопках тих підвалів. Так, саме підвалів, а не підземного ходу, як того хотілося.

До початку Першої світової війни пасаж Гартенбергів (сучасна «Мальва») з усіх боків був забудований кам’яницями. Під час бойових дій частину будинків знищили. Поляки розрівняли площу та закатали асфальтом. Уже в наші часи таксисти облюбували собі поруч стоянку. Через постійну вібрацію та навантаження склепіння не витримали і завалилися. А те, що ми знайшли у тих підвалах, варто окремої статті.

Справжній хід

Містом ходить легенда, що існує підземелля, яке веде з Франківська до Галича. Її поширюють як пересічні мешканці, так і поважні історики. Проте, варто пам’ятати, що Андрій Потоцький був звичайним магнатом, а не директором «Метрострою». У XVII столітті прорити такий тунель просто технічно було неможливо. Та й сенсу – ніякого.

Підземні ходи робили переважно з однією метою – дати можливість власнику замку із родиною та найближчим оточенням непомітно залишити фортецю. Ходи починались від палацу, а виходили десь у найближчому лісі чи біля ріки, де заздалегідь був прихований човен. Станиславів вважався маленьким містом, і в радіусі півкілометра від фортечних стін вже були городи, що плавно переходили у ліс. Постає запитання – а куди мав виходити наш підземний хід?

Є припущення, що його проклали паралельно вулиці Галицької аж до Бистриці. Тут є декілька «але». По-перше, Галицький тракт був доволі жвавою транспортною артерією, і Потоцький, вибравшись на поверхню, ризикував попастися турецьким (чи москальським) роз’їздам. По-друге, на місці нинішнього парку Воїнів-інтернаціоналістів раніше існував великий став. Хід мав би проходити під ним, а це було і дорого, і небезпечно.

А тепер декілька фактів, які утворюють своєрідну краєзнавчу мозаїку. У 1958 році біля бічного входу до «Мальви», з боку Галицької, просів асфальт. Тоді там виконували роботи працівники облбудтресту. Начальнику об’єкта Степану Шмату стало дуже цікаво – а що ж там під землею? Разом із ще одним співробітником він спустився у провалля і пройшов близько 70 метрів у напрямку вулиці Мазепи. Хід продовжував-ся й далі, але вони вирішили не випробовувати долю і повернули назад. Як згадує пан Степан, хід був достатньо високий, вони йшли не пригинаючись. На підлозі було по щиколотку порохів, а вся стеля густо оплутана павутинням.

Пройшов місяць, і під час спорудження п’ятиповерхівки по Мазепи, 38 у подвір’ї провалилась вантажівка. Провалилася так, що над землею залишився лише капот та передні колеса. Коли її витягнули трактором, то побачили вже знайомий хід із аналогічною кладкою, порохами та павутинням. Подивитись на провалля приходили майже всі будівельники міста. Проте, ніхто туди лізти не ризикнув, яму засипали.

Отже підземний хід існував! Він проходив паралельно вулиці Мазепи. Триста років тому в районі сучасного озера були численні мочари, бокові притоки Бистриці-Солотвинської та непролазні кущі. Ідеальне місце для непомітного виходу на поверхню…

Гачок для гостей

Як можна побачити, більшість ходів або засипані, або безповоротно знищені. Втім, є в нас одне місце, куди не ступала нога забудовника (і археолога теж). Мається на увазі палац Потоцьких. У тій частині, що виходить на Вали, незайманими збереглися старовинні каземати. Колись там були склади лікарського майна, але навіть працівники шпиталю повністю не вивчили оті підземелля. Тепер потужно лобіюється проект завалити усі палацові будівлі та спорудити суперсучасний виставково-розважально-торговий центр. Він буде цікавий іноземним туристам? А на автентичні підземні каземати вони б точно клюнули.

У статті використані фото Зеновія Соколовського