Перші єврокомісари Станиславова

Хто у місті головний? Міський голова, мер, бургомістр – терміни можуть різнитися, але відповідь очевидна. Проте чомусь у станиславівських хроніках кінця ХVIII – початку ХІХ століть міські очільникі згадуються нечасто. З чого б це?

Та, напевно, тому, що бургомістри нічого не вирішували. Ну майже нічого. Натомість абсолютним господарем у місті тоді був староста, пише Репортер.

Відень. Середина XVIII століття. Багато тутешніх авантюристів рушили до Галичини за державними посадами

Парад крайсгауптманів

У 1772 році австрійці анексували Галичину. Річ Посполита не чинила спротиву, оскільки австріяки діяли у згоді з Росією та Пруссією, яким теж дістались чималі території.

Окуповані землі охрестили Королівством Галичини і Лодомерії (Лодомерією, або Володимерією називали Волинське князівство). Воно поділялось на округи, які на німецький лад ще називали циркулями або крайсами. Станиславову пощастило – хоч не одразу, але він став окружним містом у 1782 році.

Адміністративний апарат окружного уряду був досить скромний і складався з самого старости (або крайсгауптмана), його помічника (ад’юнкта), сек­ретаря, трьох канцеляристів, акцесиста (чиновник, що відав протоколами) та практиканта. Ні про яку виборність тут не йшлося – окружного начальника призначав Відень, після чого той сам підбирав собі команду. До компетенції крайсгауптмана належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо.

Першим станиславівським старостою став цісарсько-королівський радник Франц Ксаверій Мільбахер. Раніше він керував львівським округом. Із великого Лемберга до малого Станиславова – це можна назвати лише пониженням. Але він і тут не затримався. Вже у 1784 році до міста прибув новий староста, губернський радник Матвій Ертль. У підсилення йому виділили чотирьох окружних комісарів. При ньому у місті відкрили нормальну, тобто трикласну школу. Також держава взяла під контроль станиславівську гімназію. Офіційно її головою був староста, але безпосередньо організацією нав­чального процесу займався віце-директор або префект.

Взагалі староство і гімназія були тісно пов’язані. Вони навіть містилися в одному приміщенні – колишньому єзуїтському колегіумі (тепер морфологічний корпус медуніверситету на майдані Шептицького). Крім згаданих установ, у кам’яниці ще тулились податковий уряд і нормальна школа, а також були помешкання самого старости, гімназійного префекта та шкільного директора.

У будинку праворуч старости працювали і жили

На урядування Матвія Ертля припав неврожай 1785 року. Над селами циркулю нависла загроза голоду, але проблему вирішили за допомогою централізованих поставок харчів з інших регіонів імперії.

Наприкінці того ж року станиславівським округом керував вже інший чиновник – барон Франциск фон Баумгартен. При ньому рейтинг циркулю суттєво зріс. Наступного року в місті заснували так званий «форум нобіліум», тобто шляхетський суд, в якому розбирали цивільні тяжби благородних позивачів. Суд поширював свою компетенцію аж на чотири округи, і, може, саме з цього почався адміністративний зліт Станиславова, що через 100 років стане третім містом Галичини.

Кадрова війна

Як можна побачити, усі старости мали німецькі прізвища. Зрозуміло, що нова влада не довіряла місцевим полякам і спиралась на власний адміністративний контингент. Приєднані території були величезними, толкових чиновників не вистачало. Інколи при владі опинялись авантюристи чи пройдисвіти, проте всі вони належали до «титульної» нації.

Графиню Коссаковську старости боялися, наче вогню

З цього приводу варто згадати історичний анекдот. У 1780-х Станиславів належав графині Катерині Коссаковській, що походила з Потоцьких. Вона оберталась у вищих колах імперії, була вхожа навіть до цісарського палацу. Одного разу, коли графиня перебувала у Відні, імператриця Марія-Терезія спитала, як їй сподобалось місто і чи бачить вона якісь зміни. Коссаковська шокувала співрозмовницю:

«Так, звичайно, з моменту мого останнього візиту Відень значно покращав. Наприклад, після приєднання Галичини мешканці познімали грати з вікон другого поверху. Напевно, тому, що вся наволочь подалась до нас».

Іншого разу Коссаковська змусила червоніти губернатора Галичини графа Йозефа Бригідо. Їдучи Львовом, вона побачила якогось брудного безхатченка, який говорив німецькою. Графиня наказала кучерові зупинитись і вже хотіла запросити жебрака до карети. На здивоване запитання губернатора, навіщо їй того, Коссаковська гордо відповіла: «Я запрошую цього шановного пана, бо не знаю, ким він на ранок буде. Тому хочу наперед завоювати його прихильність». То був натяк на швидкий кар’єрний зріст німецьких чиновників, які у Галичині насправді вибивалися «з грязі у князі». Графу коштувало значних зусиль відмовити пані Катерину не брати сумнівного супутника.

Зрозуміло, що з такими пог­лядами Коссаковська люто ненавиділа усіх станиславівських старост. Вона писала скарги до Відня, давала хабарі при дворі, тому окружні начальники тут не затримувались. У власному місті графиня з чиновниками особливо не церемонилась. Ось один з епізодів цієї «холодної війни».

Якось військовий комендант попросив Коссаковську видати трохи деревини на будову шибениці. Вона призначалась австрійському солдату місцевого гарнізону, який щось поцупив. Але Катерина відмовила: «Знаю та поважаю життя жовнірів, тому не маю дерева на шибеницю солдату». І тут же внесла контрпропозицію: «А ось якби вішали старосту, то не пожалкувала б і цілого лісу!».

Від Апельсґшофена до Лангенмантеля

1787 рік приніс нового старос­ту. Цього разу ним став губернський радник Йосип Баум фон Апельсґшофен. Чим він сподобався графині, невідомо, але на посаді протримався цілих шість років – своєрідний адмінрекорд. За нього у місті відкрилася школа для дівчат, що містилась у будинку, який колись належав колегіальному костелу. Ця скромна дерев’яна споруда стояла на сучасній площі Шептицького і була знесена у ХІХ столітті.

У 1792-му цей Апельсґшофен зітхнув із полегшенням – Коссаковська продала місто Протові Потоцькому. Новий власник у Станиславові бував рідко, зі старостами не сварився і для них почалися якщо не зоряні, то, принаймні, спокійніші часи.

Наступного року чергова заміна – до міста прибув староста Ян Орлевський з Домброва. То був перший і єдиний поляк на такій відповідальній посаді – аж до середини ХІХ століття.

Тоді, тобто у 1793 році, виник­ла бюджетна криза. Австрія воювала проти революційної Франції, військові затрати спустошили державну казну. Влада була змушена звернутись за позикою до населення. Староста Орлевський навіть благав вчительський колектив гімназії та учнів, аби ті, «за хвалебним прикладом ржешовської гімназії, своїми грошовими пожертвами допомогли цісарю перемогти у війні». Чи скинулись педагоги, історія мовчить.

Війна не завадила запровадити у Станиславові посаду окружного лікаря. Історія навіть донесла до нас ім’я першого з них – Тадея Шкроховського, який згадується у 1796 році.

Останнім станиславівським старостою XVIII століття був губернський радник барон Максиміліан фон Лангенмантель (1797). Про його діяльність у місті майже нічого не відомо, втім це прізвище проблискує у літературі. У романі Девіда Вейса «Піднесене і земне», в якому йдеться про життя Моцарта, є бургомістр Ауґсбурга Яків Лангенмантель. А поруч із ним фігурує його син – «коренастий молодий чоловік із короткою, товс­тою шиєю і великою, як у батька, головою». У романі він щось не поладив з Моцартом і композитор обізвав його жирною свинею…

Далі буде

Автор: Іван Бондарев