Продовжуємо знайомство з єврейським гумором. Довгі роки письменник Горацій Сафрін збирав різні байки, анекдоти та кумедні історії, які потім видав книжкою «При шабатових свічах».
А що автор довго жив у Станиславові, то події багатьох анекдотів відбуваються у нашому місті, пише Репортер.
Байки шлюбного агентства
Молодий Сафрін познайомився із професійним сватом ребе Якером. Хоча той і пропонував свої послуги, але Горацій відмовився і сам знайшов собі наречену. А вже через два роки розлучився. Але дружба зі старим звідником марно не минула і збагатила збірку двома чудовими анекдотами.
***
У моєму родинному місті, незадовго перед вибухом Першої світової війни, існувала агенція, яка розвинула бурхливу діяльність на ниві єднання подружніх пар. Була вона в місті єдина. Про те свідчила вивіска на дверях контори при вулиці Галицькій: «Крайовий звідник Рейбен Якер».
Високий, кістлявий жид з рудою бородою і зеленими очима цілий Божий день перебував у русі. Тинявся по ринку, просиджував у кав’ярнях, люстрував лавки у сквері. Розривався на частини, аби тільки ощасливити молодь іншою половинкою. Його проникливий погляд оцінював кандидата з першого погляду.
Одного дня у кав’ярні до нього підсів типовий представник «золотої» молоді.
— Хотів би одружитись…
— Найкращий час, найкращий! — підтакнув сват, прищуривши око.
— Вочевидь, не планую взяти будь-кого. Ось мої умови: панна мусить бути не бридка, заможна, інтелігентна…
— Радий допомогти! — Рейбен зазирнув до записника. — Є! Сторінка 17. Двадцять п’ять тисяч гульденів приданого, прекрасна як Соломіфь, з відомої родини…
— Чудово! — запалився молодик.
Сват тихо зітхнув.
— Має тільки одну невеличку ваду. Час від часу надходить на неї зварійована година, а зазвичай вона цілком нормальна.
Юнак засмутився:
— Як часто?
— Не менше, як раз на місяць.
— У такому разі нічого страшного, — просіяв кандидат на одруження. І, поглянувши на свата, запитав:
— То, коли ви підете до неї?
Реб Якер посміхнувся і зробив ковток кави:
— Навіщо поспішати, молодий чоловіче. Почекаємо тиждень, два, доки надійде її зварійована година. Може, саме тоді вона погодиться вийти за вас заміж.
***
До того самого архісвата прийшов інший молодий чоловік. Сівши в крісло, перелічив на пальцях свої скромні вимоги:
— Реб Якер, моє прізвище вам нічого не скаже. Маю надію, що ви засватаєте мене до відповідної панни. Хочу, аби дівчина походила з доброго дому, була ладна, освічена, мала великий посаг і престижну професію.
Реб Рейбен випустив клуб диму, задумався, потім підніс папіросу до вуст, знову випустив клуб диму і відповів:
— Знаєте що? Із такими вимогами вам доведеться укласти п’ять шлюбів!
Від Ринку до Пасічної
У деяких історіях чітко простежуються конкретні локації, зустрічаються знайомі вулиці та площі. Євреї — торгова нація, тож без них станиславівський ринок був би якщо не мертвим, то ледь живим.
***
У Станиславові, на ринку, серед людського натовпу стоїть швець Арон Каплан: то хапається за голову, то нервово перевіряє свої кишені. Репетує:
— Гвалт! Обікрали! Вбили, замордували! Нині ще мав гроші у кишені. Де мої гроші?!
— Пане Ароне, — гукнули його з натовпу, — пошукайте ще раз у кишенях.
Арон швидкими, нескладними рухами нервово обмацує одяг.
— Немає, немає!
— Пане Ароне, — зауважив хтось, — а чи зазирнули ви до тильної кишені споднів?
Каплан з-під лоба глянув на «радника».
— Теж сказанув! Як я туди можу зазирнути? Якщо їх ще й звідти вкрали, то цілком пропаду…
Коли горять труби
У цій історії конкретно не вказується, що це Станиславів. Втім, топографія вулиць, а головне, річка Бистриця, не залишають сумнівів, що події відбуваються в нас. До того ж, мемуаристи згадують, що на початку ХХ століття, у теперішній Пасічній дійсно була популярна корчма «Варшава».
***
Візник Дов-Бер, який часто полюбляв заглядати до келішка, прибув з фіакром до повітового міста. Залишивши коней у стайні при заїзді, швидко зорієнтувався, що на шинквасі вишикувались у ряд лише слабоалкогольні трунки.
Вийшовши з трактиру, запитав у перехожого жида:
— Вуйку, де тут можна купити горілки?
Жид із розумінням підморгнув та відповідає:
— Пройдеш крізь Ринок на вулицю Галицьку. Потім попри Торговицю і Вали. Минеш ткальню, фабрику дріжджів, міст над Бистрицею і рогатку. За два кілометри від рогатки стоїть червона корчма. У тій корчмі по знайомству продають горілку.
Дов-Бер уважно вислухав і сумно похитав головою:
— Два кілометри… А що я буду пити до того часу?
Таємниця Арона Гросса
Хто не мріяв раптово розбагатіти? Не відкладати роками з зарплати, а раз — і ти вже заможний. Щось подібне сталося зі скромним станиславівським торговцем Ароном Гросом, який жив тут на початку ХХ століття. Він не зірвав куш у казино, на його городі не забив нафтовий фонтан і у темному провулку купець нікого не вистежив. Звідки ж гроші?
***
Одного дня мій родинний Станиславів зелектризувала новина — крамар Арон Гросс поклав до каси ощадності 25 тисяч гульденів.
У товаристві купців з того приводу точилися жваві дебати. Найповажніші представники торгівлі розмірковували над тим, якими шляхами він міг досягнути такого великого маєтку.
Нарешті, ухвалено, аби запросити Арона Гросса і отримати інформацію з перших рук. Новий Крез люб’язно відгукнувся на запрошення достойного панства та охоче приділив свій час для зустрічі.
— У місті мене знають як вихованого чоловіка…
— Знаємо, знаємо!
— Товар купую лише за готівку і за помірними цінами. Це дає можливість обслуговувати клієнтів якісно і дешевше.
— Знаємо, знаємо!
— Між тим живу дуже скромно, збираю гріш до гроша.
— Знаємо, знаємо!
— А місяць тому в Аргентині померла бездітна тітка й залишила мені у спадок 25 тисяч гульденів.
Готеляр і жебрак
На прикладі цього анекдоту спробуємо встановити готель, де зупинився винахідливий жебрак. Зачіпкою є ім’я власника — Майєр Гібнер. Саме такого відшукати не вдалося, втім було кілька станиславівських готелярів із прізвищем Гюбнер. За Австрії на вулиці Майзельса (Лесі Українки) стояв готель «Брістоль» — той самий, де помер композитор Денис Січинський. Він належав Соломону Гюбнеру, а у міжвоєнний період власником значився вже Фріма Гюбнер. Горацій Сафрін писав свої анекдоти у похилому віці, може, щось наплутав?
***
Колись забрів до Станиславова перехожий жебрак. Виглядав солідно: гладко причесаний, у смугастих штанах і трохи заплямованому піджаку, з великим рюкзаком за плечима. Прямо з вокзалу подався до готелю Майєра Гібнера.
З’їв щедрий сніданок, обід, а також вечерю, і вийшовши наступного ранку з комфортабельного номера, мовчки попрямував до виходу. Господар заступив йому дорогу:
— Пане, а хто заплатить за їжу і ночівлю?
Гість ввічливо відповів:
— Не журіться, я професійний жебрак! Зараз обійду кільканадцять помешкань і крамниць, зберу гроші і сплачу борг до останнього гроша.
Господар оторопів від такого нахабства:
— Не випущу! До таких пройдисвітів уже давно втратив довіру.
— Шкода, що ви мені не вірите, — спокійно відповів жебрак. — У такому разі пропоную піти разом жебрати і ви одразу заберете свою частку.
Незбагненний смуток
Завершуємо наш гумористичний огляд типовим єврейським анекдотом. Вулиця Карпінського — це частина теперішньої Галицької, від перехрестя з Бельведерською і до площі Ринок. Номер, скоріш за все, взятий з голови, оскільки вулиця Карпінського не була такою довгою. А взуттєвих крамниць там дійсно було — до холєри.
***
Заможний купець Саул Грінер овдовів. Наступного ранку у місцевій газеті з’явився некролог наступного змісту:
«Занурений у незбагненний смуток повідомляю приятелів і знайомих, що моя кохана дружина Роза померла у хвилину, коли нагородила мене сином, для якого шукаю турботливу няньку, доки не знайду нову подругу життя — молоду, пристойну, із капіталом щонайменше 50 тисяч злотих, яка могла б бути помічницею у провадженні мого добре відомого складу взуття при вулиці Карпінського, 68.
Саул Грінер».
Поштівки з колекції Володимира Шулепіна
Пейсаті анекдоти. Про що жартували у Станиславові 100 років тому. Частина І
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.