Останній наступ

Літо 1917 року. Колишньою Російською імперією намагається керувати Тимчасовий уряд. У народі він не надто популярний, і що далі, то гірше. Єдиний спосіб повернути любов електорату — блискавична перемога у війні. Міністри радяться з генералами та вирішують наступати. Головний удар планують в околицях Станиславова.

Останній наступ

Без боїв армія нудиться

Комісар із Петрограда

З часу знаменитого Брусиловського прориву минув лише рік, але це була вже зовсім інша російська армія. Після Лютневої революції вийшов «Наказ № 1», який тую армію розвалив. Тепер у всіх ротах і вище створювались солдатські комітети. Вони отримали владу, контролювали зброю та боєприпаси, слідкували за тим, щоб офіцери зверталися до солдат виключно на «Ви». Самі солдати проводили час у безкінечних мітингах, виборах депутатів, пиятиках і братаннях із німцями. Офіцерів, які намагалися навести порядок, просто вбивали. Віднині всю повноту влади в якійсь частині міг мати не полковник, а, наприклад, кулеметник Ваня, який добре грав на гармошці, за що його й вибрали в полковий комітет.

Аби впливати на підготовку наступу, з Петрограда на Південно-Західний фронт вирушає військовий комісар Філоненко. Одним із його помічників був Віктор Шкловський. Згодом він стане відомим письменником і в 1923 році напише автобіографічний роман «Сентиментальна подорож». Значна частина спогадів присвячена літній кампанії.

Місто було багате

Спершу комісари прибули до Чернівців. Там дислокувався штаб 8-ї російської армії, якою командував генерал Корнілов. На нараді він зробив детальний доклад про стан армії. Як пише Шкловський, «не був вказаний лише пункт прориву, хоча всі знали, що мова йде про Станиславів».

Потім група вирушила на передову. Ось таким Станиславів запам’ятався столичному гостю. «Приїхали до міста. Зупинились у готелі, здається, «Асторія»*. Місто Станиславів переходило з рук в руки. Росіяни і австрійці брали його то справа, то зліва, то спереду, то збоку. Я в’їжджав до нього вже третій раз за цю війну, і кожен раз іншою дорогою. Місто було багате, будинки збереглися, обстріл дуже мало їх зруйнував. Найбільше постраждали околиці й газовий завод. Але це не дивно — деякі будиночки відстояли від окопів на кілька кроків. У цих будиночках мешкали люди. Наша лінія проходила одразу за річкою Бистрицею-Надвірнянською**. Таке розташування позицій було незручним, так казали всі. Зроблено це було для донесення, аби написати: «Наші війська перейшли Бистрицю-Надвірнянську». Війська переповняли місто.

Штаби ледь не всіх дивізій 12-го корпуса, який на той час більше походив на армію, тіснилися в місті. У готелі, де я зупинився, мешкали чини оперативного відділення штабу; на подвір’ї стояла батарея, на даху знаходився артилерійський спостережний пункт, внизу, у польському кафе, що жваво торгувало, сиділи офіцери, а в повітрі висіли двокольорові, у два димки — коричневий і синюватий — розриви австрійської шрапнелі. Вночі особливо чутно було постріли наших гармат, вони роздавалися буквально під вухом, гулко відбиваючись від стін подвір’я. Звук такий, немов на кам’яну підлогу кидають великий м’яч.

Станиславів — єдине місце на фронті, де мені довелося спати у ліжку і навіть з постільною білизною».

Хто за наступ, підняли руки!

12‑м корпусом командував генерал-лейтенант Володимир Черемисов. За свідченням Шкловського, «він був подібний на генерала Корнілова, також маленький, із жовтим монгольським обличчям, з косими очима, але якийсь гладкіший. Він здавався розумнішим і талановитішим за свого начальника».

Черемісов розповів, що його корпус підсилили до шістьох дивізій (у мирний час він складався з трьох). Була створена кількаразова перевага над противником. Але якість цієї велетенської солдатської маси залишала бажати кращого. Бойовий дух також.

Наприклад, перед початком операції у Станиславові був скликаний з’їзд членів ротних комітетів ударної групи. І ось кілька сотень чоловіків жваво обговорюють питання: «Наступати чи ні?». Жодної військової таємниці! Стратегічні питання вирішували «всім колгоспом», при чому штабні офіцери ледь не благали солдат підтримати наступ. Авторитет генерала Корнілова в армійському комітеті був достатньо високим. Тому більшістю голосів проголосували «за». Дивно, але австрійська розвідка все проморгала…

Війська сприйняли новину про наступ без ентузіазму. 417‑й Кінбурнський піхотний полк відмовився копати паралелі (траншеї, які максимально наближали війська до позицій противника перед наступом). Полк стояв недалеко від Станиславова, за Бистрицею-Солотвинською. Цікаво, що командиром однієї з рот там служив прапорщик Роман Гуль, пізніше знаменитий білоемігрантський письменник, автор бестселеру «Червоні маршали». Для «розрулювання» ситуації туди послали Шкловського. На мітингу один солдат прямо заявив емісару: «Не хочу вмирати!». У відповідь той почав розмову про святе право революції на життя і т. д. і т. п. Ну, навішав локшини — переконав.

Далі веселіше. Захвилювався Александропольський полк, біля Надвірної. Комісари приїхали розбиратися. Виявляється, причиною бунту став арешт місцевого капітана Чинарова. Там часто відбувалися братання з противником. І цей Чинаров ходив у гості до австрійців, пив з їхніми офіцерами, катався з ними на машині. Кров проливати капітан нікого не примушував і через це був надзвичайно популярний. Шкловський пообіцяв солдатам розібратись по справедливості й тим трохи розрядив ситуацію.

Не встигли вирішити цю проблему, як виникла інша. У сусідньому корпусі збунтувався Глухівський полк. Ще за царя він тричі тікав з позицій, а тепер усі офіцери просто розбіглися, полковому комітету солдати не вірили, на господарстві залишився один прапорщик, який нічого не міг зробити. Вигляд у глухівців був іще той: багато солдат ходили з палицями (в сирих окопах пріли ноги), чимало страждали на курячу сліпоту.

На мітингу комісарів зустріли вороже: «Бий його, він буржуй, бач, скільки кишень на гімнастерці?!». Страсті кипіли, лунали заклики повісити непроханих гостей.

Ситуацію врятував помічник комісара Анардович. Він крикунів просто обматюкав, а потім заявив: «Я вам навіть із петлі скажу, що ви — наволоч!». Як не дивно, це подіяло. Полк взяв участь у наступі та воював не гірше за інших.

Тим часом підготовка операції добігала кінця. 7 липня (23 червня за старим стилем) ХІІ армійський корпус перейшов у наступ.

Далі буде.