За Австрії сучасний Вічевий майдан складався із двох «незалежних» площ – Франца Йосифа та принцеси Гізели. До нас дійшла величезна купа старих поштівок, але дивна річ – видів цісарської площі більш ніж достатньо, а от зображень плацу принцеси чомусь немає. Здавалося б – центр міста, є що показати, проте – жодної поштівки.
Таким чином утворилася така собі філокартична «мертва зона», непідвладна (або нецікава) тодішнім фотомитцям. Єдине, що залишилось, це окремі фрагменти, задні плани із видами сусідніх об’єктів. Отже, зберімо все до купи та спробуймо відтворити «фоторобот» невловимої для об’єктиву площі.
 1. Лінія А-В
|
Потяг до єдності
У 1840-х роках місцевий багатій (чи багатійка) Хана Ланда збудував великий триповерховий будинок, який поділив майбутній Вічевий майдан на дві частини. Наприкінці століття північна частина, де були розбиті чудові квітники, називалася плацом Франца Йосифа. А ось південний Плац принцеси Гізели більше нагадував сквер чи то маленький парк.
У лихолітті Першої світової війни будинок Хани Ланди (який тоді належав родині Горовіців) було знищено. Тепер, коли перешкоди не існувало, здавалося б нічого не заважало логічному об’єднанню двох площ. Між тим, за поляків вони продовжують існувати окремо, лише під іншими назвами. Плац Франца Йосифа став Пілсудького, а тендітна принцеса поступилася грізному генералові Галлеру. Це завдяки його армії поляки змогли виграти війну із ЗУНР.
 3. Славнозвісна кам’яниця Хани Ланди |
У чому річ? Виявляється, після війни ділянку з руїнами у Горовіців викупило Станиславівське єпископство. Віддавати землю безкоштовно церква не хотіла, та й прибирати руїни також не поспішала. Місто не мало коштів для викупу ділянки, а єпископ – на забудову території, яка порожніла у середмісті. Склалася патова ситуація.
До консенсусу обидві сторони дійшли лише у грудні 1935 року. Як стверджує краєзнавець Михайло Головатий, тоді було прийняте соломонове рішення. Місто продає частину площі Галлера поштовому відомству під будівництво поштамту, а на виручені кошти купує землю в єпископа та об’єднує площі. І хоча поштамт збудували у 1938 році, довести справу до кінця поляки не встигли – за них це зробили перші совіти.
Від А до В
Отже, як виглядав плац Гізели на початку ХХ століття? Його східну частину становила вулиця Сапєжинська (Незалежності), точніше комплекс фешенебельних кам’яниць, якій у народі називали «Лінія А-В» (фото 1).
Двоповерхової кам’яниці, яку видно на передньому плані, зараз уже нема – тепер на цьому місці стоїть дозвільний центр. А сто років тому там містилися різні установи та приватні крамнички, найдовше з яких протрималася годинникова майстерня Егера. Один час кілька кімнат тут винаймала повітова рада, яка тоді ще не мала власного приміщення.
Наступний симпатичний будинок зберігся – Незалежності, 7 (між іншим, пам’ятка архітектури). Його сусід зліва хоч і не такий презентабельний, проте набагато цікавіший в історичному плані. Цей дім збудували у 1870-х роках, і певний час тут розташовувалося товариство «Руська Бесіда», куди заходив Іван Франко.
Лінія забудови продовжувалась і далі, але то вже був плац Франца Йосифа.
Пройде зовсім небагато часу й картинка кардинально зміниться. Ось так виглядала «Лінія А-В», а точніше те, що від неї залишилося, після Першої світової (фото 2).
«Ханський» будинок
На попередніх фото праворуч проглядається фрагмент якогось триповерхового будинку. Це й є славнозвісна кам’яниця Хани Ланди, яка стала на заваді об’єднанню двох площ. Вона слугувала північним кордоном плацу Гізели, починалася від теперішньої восьмиповерхової вежі телеграфу та тягнулась до вулиці Сапєжінської. Є багато поштівок з її фасадом, оберненим у бік плацу Франца Йосифа, але ж нас цікавить інший бік?
На допомогу несподівано прийшли «москалі». У 1916 році в Росії вийшло ХІ число альманаху «Великая война в образах и картинах», де розповідалося про вдалий наступ у Галіції. Серед чотирьох фото Станиславова одне зображає нашу кам’яницю (фото 3). Частина вікон замурована, тож можна припустити, що парадний бік будинку виходив на плац Франца Йосифа, а площа Гізели була таким собі «заднім подвір’ям».
 4. Південна частина площі |
А за деревом дерево…
А це південна частина площі (фото 4). У глибині – готель «Уніон», перед ним дерев’яний торговий павільйон, дерева й кущі. Причому це не хаотичні зелені насадження – проглядаються прокладені доріжки та кована огорожа – повноцінний сквер. За Польщі площу навіть неофіційно називали сквером Нарутовича, на честь першого президента Польщі.
Тягнувся цей сквер на схід, аж до самої вулиці Собеського (Січових Стрільців) (фото 5). До речі, саме цю частину площі віддали під новий поштамт наприкінці 1930-х.
 5. Сквер виходив на вулицю Собеського (Січових Стрільців)
|
Куди ведуть доріжки?
До цього моменту ми бачили тільки периферійні фрагменти плацу Гізели/Пілсудського. А що ж було всередині? Мали ж кудись вести посипані гравієм доріжки?
У 1920-х роках поляки відкрили пам’ятник невідомому солдатові. Це була звичайна кам’яна плита з накладеним хрестом. Відкрили його не будь-де, а в самому центрі площі Галлера. По великих державних святах біля пам’ятника ставили трибуну, перед якою дефілювали колони демонстрантів.
Про цю могилу невідомого вояка краєзнавцям взагалі мало відомо, не кажучи вже про фото. Проте допоміг інтернет (фото 6). Перша думка, коли дивишся на фото, – це десь у парку. Але ні, то таки центр, і позаду, між дерев, проглядається початок вулиці Чорновола.
З того часу багато змінилося – дерева порубали, могилу засипали, та й саму площу як тільки не перейменовували. Гітлера, Жукова, Фестивальна, Радянська, Перемоги, тепер – Вічевий майдан. Хоча взимку він тимчасово перетворюється на Ялинковий.
Поштівки з колекції Зеновія Жеребецького
Comments are closed.