Багато анекдотів не мають конкретної географії. Хіба одеські чи львівські. А от цей є стовідсотково франківським.
В одному прикарпатському селі мешкав хлопець, який ніколи не був в обласному центрі. Приходить він додому та й каже:
— Мамо, дайте пару гривень, бо хочу побачити місто.
— Ой, синку, там жиють хулігани, які називаються «круті». Вони всі ходять якоюсь стометрівкою. Дивись, наб’ють тебе.
— Та хто мене там поб’є?! Я ж найбільший у селі та сам можу будь-кому ввалити. Дайте грошей, бо скоро до армії, а я ще життя не бачив.
Довго він її вмовляв. Нарешті пожаліла мама сина, відпустила до міста, але взяла слово, що той буде триматись подалі від стометрівки.
Приїхав хлопець до Франківська. З’їв морозива, випив пива, покатався на маршрутці, погуляв у парку. Непомітно підкрався вечір, який застав його біля драмтеатру. До автобуса ще година. Закортіло йому пройтися стометрівкою. Ось вона, поруч, і зовсім не страшна. Набрався він сміливості та й ступив на морозостійку тротуарну плитку. Вулиця — як вулиця: мами з колясками гуляють, якісь волохаті на барабанах стукають. А де ж ті круті? Аж бачить – є один. Стоїть біля стіни, окуляри чорні, на шиї ланц висить, музику в навушниках слухає.
«Та не такий він вже й здоровий, — подумав хлопець. — От, підбіжу до нього, владую щосили, а там бігом до вокзалу, скочу в автобус, і най мене шукають!».
Підбіг, ввалив, утік. «Крутий» аж упав. Потім розплющив очі та й думає: «Ой, казали мені мамо — нема чого тобі, синку, в місті робити…».
Фото Ігоря Гудзя
Comments are closed.