Сьогодні центр Івано-Франківська прикрашають три храми. Раніше всі вони були костелами: римо‑католицьким колегіальним, єзуїтським і вірменським. Проте мало хто знає про існування в нашому місті ще однієї сакральної споруди – костелу тринітаріів.
Тринітарії – це назва чернечого Ордену святої Трійці, який був заснований французькими священиками у 1198 році. Головною метою ордену був викуп із мусульманської неволі полонених християн. Девіз тринітаріів гласив «Слава тобі, Трійця, а полоненим – свобода». До речи, саме братам цього ордену завдячує творець Дон Кіхота Сервантес своїм звільненням із алжирського полону. Одягалися ченці у білі плащі з червоно‑синім хрестом на грудях. У народі їх ще називали «віслючим орденом», тому що братам було заборонено їздити на конях.
У Польщі тринітарії з’явились у 1685 році, а вже у 1690‑му Андрій Потоцький запросив їх до Станиславова. Тоді Річ Посполита вела кровопролитні війни з турками і татарами – роботи братам вистачало. Спочатку, недалеко від палацу Потоцьких, вони звели дерев’яний костел Святої Трійці та Найсвятішої Діви Марії. Через рік до нього добудували дерев’яний монастир (або кляштор), у якому постійно перебувало шість ченців. На початку ХVIII століття війни з турками припинились і тоді тринітарії переключились на допомогу хворим і бідним.
Незабаром вони звели новий кам’яний костел. Цьому передувала цікава історія. У 1718 році мешканець Станиславова, полковник коронних військ Павло Нітославський важко захворів. Лікарі нічим не могли допомогти прикутому до ліжка хворому, і старий вояка вже став підшуковувати нотаріуса, аби скласти заповіт. Одного разу полковникові уві сні явився монах тринітарій і пообіцяв: якщо той власним коштом вимурує кам’яний костел для ордену, то обов’язково вилікується. Наступного дня старий почувався значно краще і вирішив помолитись у дерев’яному костелі тринітаріїв. Під час молитви він з подивом впізнав у іконі святого Фелікса того самого монаха, який приходив уві сні. Полковник покликав настоятеля і пожертвував 30 000 злотих на будівництво костелу.
Святий Фелікс виконав обіцянку. Полковник прожив ще дев’ять років, а будівництво костелу завершував вже його син Францішек, який на здоров’я не скаржився. Декан Станиславівської колегіати Олександр Дзялинський 5 липня 1732 року освятив новий кам’яний костел, який отримав назву святих Петра і Павла. Назва була обрана невипадково і прозоро натякала на головного фундатора храму Павла Нітославського.
У наступні роки, на пожертви прихожан, костел багато декорували всередині, а Йосип Потоцький подарував коштовну ікону «Зняття з хреста Ісуса». Також тут був єдиний у місті орган. Необхідно додати, що у підземеллях костелу знаходились крипти, де ховали братів‑тринітаріів, а у 1755 році тут знайшов вічний спокій і Францішек Нітославський.
Проте друга половина ХVIII століття принесла із собою суворі випробування для споруди. У 1758 році костел дуже постраждав від пожежі. Але, дякуючи підтримці власниці міста Катерини Коссаковської, ченці швидко відновили свій храм. Після приєднання Галичини до Австрії для всіх чернечих орденів настали скрутні часи. Цісарським указом від 1783 року монастир тринітаріїв у Станиславові було скасовано. Спочатку тут влаштували в’язницю, а пізніше – цісарсько-королівський суд, який займав весь другий поверх. У в’язничних підвалах у 1834 році помер відомий польський поет Маврикій Югославський, похорон якого перетворився на антиурядову демонстрацію.
За Австрії смертні вироки виконували біля ратуші, тому злочинців далеко не треба було водити. На цю тему є старий станиславівський анекдот, що походить з холодної дощової осені 1828 року.
«Якось у Станиславові вели на шибеницю опришка, який, йдучи, безперервно повторював: «Але ж то болото, але ж то біда». Жовнір, який крокував поряд, ніби мав відізватися: «Що тобі за біда, ти ся там лишиш, але ми мусимо повертати». Розбійник відповів йому, ніби на бенкеті: «Лишіть ся Ви, пане вояк, а я поверну».
Зрозуміло, що охоронець не погодився на таку пропозицію.
Якщо приміщення монастиря займали державні установи, то сам костел довший час порожнів. За цей час він двічі горів, а після 1830 року його починають розбирати. Останню крапку поставила «Мармулядова пожежа» 1868 року. І хоча храм припинив існування, мешканці Станиславова пам’ятали тринітаріїв – до 1939 року площа перед колишнім монастирем носила назву Тринітарської. На цій площі була торговиця, або, у сучасній транскрипції, стихійний ринок.
У 1883 році в’язниця переїжджає до новозбудованого приміщення («Діброва»), а у 1911‑му на вулицю Білінського (тепер Сахарова) перебирається суд. Міська влада планувала відкрити тут другу польську гімназію і навіть розпочала перепланування приміщення, але почалась Перша світова війна.
За Польщі у стінах колишнього кляштору господарювали різні організації та установи, найпомітнішими з яких була редакція газети «Земля Станіславська» та управа польської патріотичної організації «Стрілець».
За радянських часів тут містилось обласне управління торгівлі. На колишній Тринітарській площі відкрили продуктовий ринок, а саму площу перейменували на «Вулицю колгоспний ринок». Сьогодні приміщення займають офіси кількох приватних фірм, крамнички і редакція газети «Рідна земля». Але основний орієнтир споруди – кафе «Пиріжкова хата», яке знаходиться у лівому крилі будівлі. Пиріжки там непогані.
