Не всі євреї Станиславова встигли залишити місто перед приходом німців. Подальші події на старому цвинтарі настільки вразили Володимира Барана, що цю частину своїх спогадів старожил написав власноруч. Невеликі стилістичні правки — Івана Бондарева та «Репортера».
Жах за парканом
З кінця 1939 року моя сім’я замешкала по вулиці Королеви Софії, яка згодом називалась Сусідньою, а зараз Стефаника, у будинку № 35 пані Гречанової. На нашій і прилеглих вулицях будиночки були переважно партерові, які належали службовцям і робітникам залізниці. Наша домівка межувала зі східно-північною частиною єврейського окописька (цвинтарю), яке було огороджено майже двометровим цегляним муром. По суботах (у дні Шабату) біля багатьох гробівців з’являлися жінки у чорних шатах. Із запаленими свічками вони ритмічно, низько нахиляючись над могилами, розпачливо плакали. Багатоголосий тужливий плач лунав над окописьком, немов реквієм, викликав тривожне відчуття, до якого ми довго не могли звикнути.
Контрольно-пропускний пункт у гетто
У вересні 1941 року, під вечір неділі, з Адольф-Гітлер-штрассе (тепер Незалежності), з’явилася юрба людей, більшість із яких мали білі нарукавні опаски із голубою зіркою Давида. З панічними криками «Спасайтеся, німці вбивають людей!» вони кинулися долати огорожу окописька, мабуть, хотіли заховатись серед кущів, дерев і гробівців. На огорожі з’явилися німецькі та українські поліцаї. Вони почали з автоматів розстрілювати втікачів, яких було кілька десятків.
За цим страшним дійством я спостерігав з вікна на горищі нашого будинку та навіть зробив кілька фото вузькоплівочною камерою. Дізнавшись про це, батько сказав: «Ти хочеш, щоб німці розстріляли нас, як цих жидів?», добряче відлупцював мене та засвітив плівку.
З гурту приречених людей пролунали крики: «Не стріляйте! Я поляк! Я українець!». Старший із карателів скомандував: «Ніхт шиссен! Українен унд поляк ком цу гір». Треба було підтвердити свою особу аусвайсом. Кілька людей, які мали посвідчення, по драбині вилізли на мур і врятувалися, діставши копняка на дорогу. Тих, хто казав, що забув аусвайс удома, вбивали пострілом в обличчя прямо на драбині. Решту знаходили в кущах і також убивали.
Коли завершилась ця жахлива акція, вже темніло. Залишилася чимала піраміда трупів, яка нагадувала відому картину Василя Верещагіна «Апофеоз війни». Ранком усі тіла покидали на вантажівку й відвезли на великий єврейський цвинтар, де потім відбувалися масові знищення євреїв Станиславова.
Понад 70 років минуло з тої жахливої події, яка міцно закарбувалася у моїй пам’яті. Інколи, проходячи повз будинок № 35 на вулиці Стефаника, я бачу рештки цегляного муру, з якого стріляли в людей. Метрів 10 15 огорожі ще збереглося. Знову, як колись, бачу жіночі постаті в чорному, чую галас і плач. І здається мені, що оплакували вони тоді не тільки тих, на чиїх могилах запалювали свічки, але й тих, хто потім загинув тут у 1941 році.
Гетто та його мешканці
Чи не першим кроком німців було запровадження спеціальних ознак для євреїв. Віднині кожен із них мусив носити на правій руці білу опаску із блакитною зіркою Давида. Крім того, євреям дозволялося пересуватись лише проїжджою частиною й суворо заборонялось ходити по тротуарах.
Рабин замітає вулицю
Колишні представники еліти Станиславова — адвокати, лікарі, професори — тепер підмітали вулиці, чистили каналізацію, вивозили сміття. Все це відбувалось під контролем української поліції або власної єврейської «Служби порядку».
Після трагедії на цвинтарі більше розстрілів я не бачив. Проте неодноразово спостерігав за великими колонами євреїв, десь під 200 осіб. Інколи помічав серед них знайомих художників. У супроводі поліції ці колони гнали по Адольф-Гітлер-штрассе, де під залізничним мостом завантажували у товарняки. Пізніше я довідався, що їх везли у Белжецький табір смерті.
Західну частину міста німці перетворили на гетто, куди переселили всіх євреїв. Огородили парканом і влаштували кілька контрольно-пропускних пунктів. У середині гетто порядок підтримувала єврейська «Служба порядку», зовнішні межі патрулювала українська поліція. Без спеціальних перепусток євреїв у місто не випускали.
Єврейський цвинтар у Станиславові, XIX ст.
Скоро в гетто став відчуватися гострий брак харчів. Аби врятувати свої родини від голодної смерті, бідолашні мешканці проклятої зони йшли на все. Навколо гетто розквітла нелегальна торгівля їжею. Спритні містяни варили якусь баланду, потайки несли її під паркан та обмінювали на золоті брошки, кульчики, ланцюжки та інші коштовності. Що далі тривала блокада, то більше зростали ціни. Доходило до того, що за відро каші давали перстень з діамантом. Багато хто з отих «годувальників» нажив собі цілі маєтки. Але то був небезпечний бізнес. Якщо поліцаї когось ловили під парканом, запросто могли вибити зуби прикладом, забравши перед тим наміняне золото.
Проте не всі люди наживалися на чужій біді. На нашій вулиці, через кілька будинків, мешкала одна старенька пані. Вона була чи то спольщена українка, чи українізована полька. Я кілька разів бував у неї вдома. Вже після звільнення Станиславова виявилося, що вона всю війну переховувала у себе в підвалі подружню єврейську пару. Якби німці довідались про це, жінку неодмінно б розстріляли. Шкода, забув як її звали.
Фото з фондів Івано-Франківського краєзнавчого музею
Далі буде.
