Продовжуємо спогади Володимира Барана, які почали в попередньому номері. Цього разу ми підемо з автором до польської школи, ознайомимося із тодішньою ненормативною лексикою та довідаємось, як у Станиславові почалася війна.
Чотири класи до війни
Коли мені виповнилось шість років, я пішов до школи. При її виборі батьки користувалися двома критеріями — аби добре вчили й недалеко від дому. Вибір пав на школу імені Пірамовича та Емілії Плятер. Сьогодні у цьому приміщенні — лікарня на Матейки, а точніше її старе крило, що виходить на Республіканську. Більшості наших сучасників імена патронів закладу нічого не говорять. Єзуїт Пірамович був відомим педагогом, а пані Емілія керувала партизанським загоном під час польського повстання 1831 року.
Власне це були дві різних школи під одним дахом. Ліве крило було чоловіче (Пірамовича), а праве — жіноче (Плятер). Спортзал був загальним, але використовувався в різні часи.
У класах висіли портрети маршала Пілсудського і президента Мостицького, з прибитим між ними невеликим розп’яттям. День починався з молитви «Отче наш», після чого ми співали релігійний гімн «Коли ранкові встають зорі». Значно пізніше я довідався, що його написав поет Францішек Карпінський, який у XVIII столітті вчився у станиславівському єзуїтському колегіумі.
Школа була державною й безкоштовною. Її збудували у 1926 році та обладнали за останнім словом техніки — електрика, каналізація, автономне опалення, чавунні радіатори. Навчали польською. Весь цикл навчання тривав сім років, при чому після п’ятого класу можна було перевестися до гімназії, де складали матуру, тобто іспити на атестат зрілості. Мені довелося провчитись лишень чотири класи — далі почалася війна. Ми студіювали літературу, географію, катехизм, математику та… українську мову. Зараз багато говорять про пацифікацію, але той факт, що у польській школі всіх змушували вчити українську, про щось таки говорить.
На великій перерві всі бігли у підвал до їдальні за «шкільним дожив’єнієм» — безкоштовно давали каву з молоком і хліб із маслом (по святах — булочки). Для молодого організму цього було замало, і ми брали з дому «другє снідання». Не забували про дітей з бідних родин. У кожному класі стояв кошик, куди клали бутерброди для малозабезпечених. Вчителі вручали їм ці бутерброди настільки делікатно й непомітно, що ніхто не знав, що їсть сусід на перерві — своє чи з кошика.
Всі школярі та гімназисти Станиславова мали однакову форму. Різнився тільки колір облямівки на кашкеті. Наприклад, у нас він був сірий, у школі Чацького — червоний, ще десь — жовтий, зелений і т. д. Крім того, великими металевими літерами на них наносили номер класу, тож ідентифікувати школяра не становило жодних проблем.
Із дисципліною було суворо. У парку, на вокзалі, на вулиці Сапєжинській (стометрівці) чатували активісти батьківського комітету, які пильно стежили, щоб учні не прогулювали заняття. Хоч найбільш «злісні» прогульники ховали кашкети в ранці й вирахувати звідки вони було досить складно.
Як ми матюкалися
Може це дещо пафосно звучить, але Станиславів тоді був містом високої культури. Почути на вулиці мат чи побачити юнака із сигаретою було майже нереально. Люди були виховані, ніхто не штовхався, не плював на тротуар. Хоча лайливі слова, звичайно, були.
У сварках найчастіше використовувались вирази «Поцілуй мене в дупу» чи «Шляк би тебе трафив». (Нім. schlag — шок, параліч, удар). Найстрашнішими лайками були «гнис» (аналог статевого чоловічого органу) й «потка» (відповідно, жіночого).
Пам’ятаю, що у шкільному туалеті хтось нашкрябав «Гнис і потка — жеч солодка». Були й дотепніші: «Панове шляхта, не бендже злий натури, не срайте на дескі, але впрост до дзюри». Клозетних «письменників» довго шукали, але так і не знайшли.
Міжетнічні стосунки
Наша школа була непроста. Поруч стояли кілька військових частин, й тому тут училося багато офіцерських дітей. Вистачало євреїв, які складали більшість населення міста. Траплялися українці.
Всі нації мирно уживались між собою. Поляки приходили до українців на релігійні свята, й навпаки, євреї ходили в гості та запрошували до себе. Сильного антагонізму не відчувалося, хоча прикрі випадки таки були.
Ми з братом бігали до школи через міський парк. Інколи бачили на землі листівки (їх ще називали «ульотками»). В них польською мовою повідомлялось:
«На стос, на стос!
Бій жида в нос!
Аж му вицєкнє з носа сос!»
Цікаво, що виготовлені вони були друкарським способом, і потім подібну «поліграфію» неодноразово розкидали по всьому місту.
А в 1938 році стався справжній теракт. Зі мною у класі вчився єврейський хлопець Лінднер, з яким я товаришував. На теперішній вулиці Чорновола (не доходячи повороту на Матейки) його батько тримав скляний ларьок — там вони торгували випічкою з власної пекарні, що містилась у глибині подвір’я. Вночі у ларьок кинули бомбу, й від торгової точки залишилася лишень велика вирва у фундаменті. Саму пекарню облили смолою та підпалили, але вчасно під’їхали пожежники та загасили вогонь. Хто це зробив — невідомо й досі.
Одного разу поляки показали свою зверхність і наді мною — українцем. У тому ж 1938 році було розгромлено Карпатську Русь. Два старшокласника — діти польських офіцерів — перестріли мене в коридорі та глибоко образили: «Ти, кабанє рускій! Хцесє самостійної України? Гниса тобі!».
Хоча скоро саме те нам усім влаштували совіти та німці.
Так почалася війна
Незадовго перед початком Другої світової пан Рихліцький підняв плату за житло, й ми переїхали в дешевше місце — до кам’яниці на вулиці «Під Божою опікою» (Сорохтея), де тепер кафе «Сапсан». Будинок належав єврею Таненбауму (його прізвище перекладалось як «ялинка»), а нашим сусідом був професор малювання Еміль Дубрава, який вважався неперевершеним портретистом.
Ми вже знали, що у вересні почалася війна, але у Станиславові поки що було тихо. Одного дня я сидів у вікні першого поверху, що виходило на летовище. Раптом з боку Загвіздя з’явилися німецькі літаки, які почали бомбити льотну смугу. Поруч була колишня тюрма «Діброва», там стояла якась військова частина — здається, улани. Так ось, з даху казарми по німцях вдарили два спарених крупнокаліберних кулемети. Кілька бомбардувальників залишили у спокої аеродром і полетіли на нас.
Перші бомби впали на тому місці, де зараз розгортають мандрівні цирки. Від вибуху земля так здригнулася, що я випав з вікна на землю. Це врятувало мені життя. Наступні бомби розірвались значно ближче. Потім я з жахом дивився на фасад будинку, який був весь посічений осколками. Тоді ж неподалік від нас вбило перехожого. Пізніше з’ясувалося, що то був біженець. Людина втікала від війни аж із самого Кракова, але смерть наздогнала її у Станиславові.
Совіти вдарили зі сходу 17 вересня. І майже одразу поляки збили радянський літак. Він упав на вулиці Ревери, біля двох старих смерек, що росли перед нашим колишнім будинком! Машина лежала пузом доверху, льотчика у кабіні я не бачив, натомість добре запам’ятав червоні зірки на хвості літака.
А містом повзли панічні чутки. Казали, що скоро прийдуть більшовики із рогами на голові (будьонівки), і пощади не буде нікому. Лякали масовими арештами, биттям і грабунками. Батько спалив усю німецьку літературу, що була в домашній бібліотеці.
Проте червоні з’явилися якось буденно. Спочатку на Голуховського (Чорновола), з боку центру, показалися кілька вантажівок із зенітними кулеметами. За ними протарахтіли маленькі танкетки, які навіть мені здалися безнадійно застарілими. Потім у бік летовища пройшла колона піхоти. Замість рогів у деяких бійців були будьонівки. В очі кидались кирзові чоботи, які складались у неохайну «гармошку». Польські офіцери вставляли у халяви металеві штифти, які не давали шкірі зморщуватись. Таке взуття називали «англікі».
На вулиці висипали мешканці, серед яких було багато дітей. Солдати з перших шеренг пригощали дорослих цигарками, а малих — цукерками. А коли проходив хвіст колони, то задні просили: «Дай закурить!». Цигарки доводилося віддавати. А заодно й цукерки.
Володимир Баран (справа) разом із братом та сестрою. 1944 рік
Школа Пірамовича та Плятер
