Чомусь у мене викликають повагу люди, які народились у Станиславові. Не в радянському Станіславі, а саме в тому, ще довоєнному місті, яке у назві мало на дві літери більше. Ігор Кисілевський – один із тих, кого прийнято називати старожилом.
Він розповів «Репортеру» про свого батька, який прожив цікаве життя і частина його була тісно пов’язана зі Станиславовом, пише Репортер.
Коли медик перемагає юриста
У молодому віці я часто розпитував батька про його минуле. На деякі теми він розмовляв охоче, деяких уникав. Утім, загальну мозаїку його біографії вдалося відтворити.
Отже, мого тата звали Богданом. Він народився 10 січня 1887 року в родині греко-католицького священика Ізидора Кисілевського, який мав парафію в селі Крогулець Гусятинського повіту. Тоді сім’ї були великі, парох мав 12 дітей, але до дорослого віку дожили лише четверо. Ще під час навчання у Бучацькій гімназії, яку він, до речі, закінчив з відзнакою, Богдан мріяв стати лікарем. Однак у діда-священика були інші плани на майбутнє сина: «Ні! Ні! Тільки адвокатом. Восени поїдеш до Відня, тож готуйся!».
Сперечатися з дідом було неможливо, тож у вересні 1910-го тато став студентом права у Віденському університеті. Але суха казуїстика законодавства його не зацікавила і на лекціях він страшенно нудився. Тоді татусь зробив перший чоловічий крок у своєму житті – самовільно перевівся на медичний факультет. Коли Киселівський-старший про це довідався, то спочатку дуже розлютився, але невдовзі перекипів і махнув рукою: «Лікарем, та й лікарем!».
У 1915 році, коли батько завершував студії, повним ходом йшла Перша світова війна, тож він вступив добровольцем до корпусу Українських Січових Стрільців. Був військовим медиком, брав участь у боях на Маківці, Лисоні, дослужився до чину хорунжого, що відповідало званню підпоручика. На фронті потоваришував із лікарями Іваном Белеєм та Костем Воєвідкою. Після розвалу Австро-Угорщини служив в УГА, боровся з поляками, а коли ті витіснили галичан за Збруч, то довелося повоювати і з денікінцями, і з більшовиками.
Восени 1919 року відділ червоної кавалерії увірвався в містечко Браїлів, що біля Жмеринки, де розташовувався польовий шпиталь українців. Усіх поранених і хворих на тиф порубали шашками, врятувалися лише мій батько та один санітар, які скочили у вигрібну яму. Ранком їх помітили і, напевно, теж би стратили, але, побачивши офіцерський мундир, відмили та відправили у штаб на допит. Потім – місяць полону у Ростовській області, втеча, довгий похід на Захід, нелегальний перехід річки Збруч та повернення у рідну Галичину.
Знімай штани!
По війні тато працював лікарем у Перемишлі. Можливо, там би й залишився, але у 1926 році випадково зустрів фронтового друга Костя Воєвідку, який мав практику у Станиславові. Він і перетягнув батька сюди.
Богдан Киселівський влаштувався на посаду лікаря-фізіотерапевта у залізничну поліклініку. Будинок зберігся, навіть поліклініка працює донині – вулиця Привокзальна, 17. Там же, на верхньому поверсі, медичне начальство виділило йому кімнату для проживання.
Тато розповідав, що дуже добре заробляв – десь близько 500 злотих на місяць. Часто повторював, що за ті гроші міг купити дві корови, але навіщо вони йому?
Залізнична поліклініка славилась якістю медобслуговування, тож там лікувались не лише колійовці. Крім того, батько регулярно виїздив на виклики, часто вночі. Мав ровера із потужною карбідною лампою.
Найбільш криміногенними районами тоді вважалися Гірка та Бельведер. На останній дільниці із батьком регулярно траплялись усілякі трафунки. Одного пізнього вечора він їхав до хворого, аж раптом дорогу йому перегородив кремезний батяр і грізно крикнув: «Стій! Що там у тебе в сумці? Давай її сюди!». Тато відповів, що він лікар, поспішає до пацієнта, у сумці інструменти. Грабіжник приязно поплескав батька по плечу та пропустив далі.
Іншого разу все так просто не вирішилось. Тоді батяр забажав татові штани. Той намагався переконати хулігана, що лікареві не личить з’являтися перед хворим у підштаниках, але «дитя бельведерських нетрів» був невблаганний. Нарешті терпець батька урвався і він дав батяру в чоло. Удар виявився занадто потужним (тато був спортсмен, займався гирьовим спортом) і невдаха-грабіжник втратив свідомість. Тож лікарю довелося ще й надавати йому першу медичну допомогу.
Дружину знайшов… на операційному столі
Батько знав шість мов, зокрема єврейську. Одним із його приятелів був лікар Кох, який мав приватну клініку на другому поверсі колишнього Будинку офіцерів. У 1936 році той звернувся до тата: «Богдане, я маю проводити дуже складну операцію. Ти не міг би бути в мене анестезіологом?».
Пацієнтка, молода жінка, страждала на базедову хворобу, тож треба було видаляти щитовидну залозу. Батько погодився допомогти. Операція тривала шість годин і пройшла вдало. Єдине, чого лікар Кох побоювався, що коли хвора прокинеться після наркозу, то не зможе говорити.
Однак пізніше, коли тато побачив її на перев’язці, жінка говорила, хоча й хрипло. Згодом голос стабілізувався, але мама вже більше не співала.
Так, так, саме мама, адже через рік, у 1937-му ця жінка вийшла заміж за мого батька. Її звали Станіслава Зигмундівна Лукасевич, 1908 року народження. До заміжжя працювала в залізничній управі аспіранткою, тобто машиністкою. Навіть склала кваліфікаційний іспит і могла набирати тексти з закритими очима. Оскільки вона була полька, то для шлюбу з українцем їй довелось перейти у греко-католицизм, при чому хрестив маму сам єпископ Григорій Хомишин. Вінчали їх у катедрі.
А через рік, 25 січня 1938 року народився я – Ігор Кисілевський. Головний лікар залізничної поліклініки одразу дав батькові трикімнатну квартиру на вулиці Короля Яна, 18 (тепер Маланюка). Там, у жовтні 1941 року, народився мій брат Борис. Але то було вже за німців.
Пропозиції з в’язниці
Неподалік нашого будинку, вздовж колії, тягнулись різноманітні склади, зокрема продовольчі. Перед відступом совіти не встигли їх евакуювати та підпалили. Валив такий дим, що затягнуло сонце і не було чим продихнути. Напевно, то найяскравіший спогад мого дитинства.
У період міжвладдя люди тягнули звідти мішки круп, макаронів. Мама просила тата, аби й він щось приніс, але той відмовився – гордий був.
Незабаром з’ясувалося, що мама таки мала рацію: почалися перебої із харчами. Нашу родину рятував продовольчий пайок, який тато отримував як лікар. Тоді в місті неможливо було знайти цукор, а в тому пайку він був. Щоправда, не справжній, а у вигляді маленьких таблеток сахарину, які кидали в каву. Між іншим, чай у Галичині тоді майже ніхто не пив. Тато забороняв нам із братом їсти оті таблетки, казав, що вони шкодять на серце. Ще у німецькому пайку мені запам’ятався мед – у такий круглій баночці, подібній як з-під крему для взуття. Але й той мед також робили з якогось сурогату.
За німецької окупації я був іще маленький, тому спогади маю досить епізодичні. Втім добре пам’ятаю, як ми з татом пішли на звалище техніки, що було на перехресті теперішніх вулиць Тарнавського і Василіянок. Її охороняв вартовий, він нікого туди не пускав, а ми шукали заміну для тріснутого обідку нашого настінного годинника.
Коли батько звернувся до солдата німецькою, той аж просіяв і дозволив пройти. Чого там тільки не було: спалені, покручені вантажівки, легкові авто, бронетранспортери, навіть танки Вермахту і Червоної армії. Нікельований ободок ми зняли із фари німецької вантажівки, він ідеально підійшов до нашого родинного дзигара.
До нас у гості часто заходив головний лікар міської лікарні Кость Воєвідка. Він був веселий, гойдав мене на колінах. Потім його розстріляли німці – за те, що його дружина була єврейкою. Доктора Коха теж стратили.
У 1942 році батька викликав німецький комендант і запропонував роботу лікарем у тюрмі на теперішній вулиці Сахарова. Що робити? Переводитись у в’язницю тато страшенно не хотів, бо там ледь не щодня вбивали людей і лікар був більше потрібний для констатування смерті. Він пішов радитись до окружного лікаря Івана Белея, з яким служив у Січових Стрільцях.
«Богдане, тікай звідти! – одразу сказав той. – У Маріямполі є лікарня, завідувач-єврей утік, місце вакантне, тож їдь туди».
Невдовзі наша родина на десяти фірах переїхала до Маріямполя. Кілька з них були повністю завантажені книжками – тато мав чи не найкращу у Станиславові медичну бібліотеку. На новому місці він одразу завоював симпатії людей, оскільки багатьох врятував від угону до Німеччини.
Тато вводив їм дом’язево перекип’ячене молоко, від чого люди діставали сильну гарячку та висипку, подібну до тифу. Німці таких до роботи не брали, штучна хвороба тривала тиждень і людина переносила її нормально.
У Маріямполі ми прожили до кінця війни, там ще народився наймолодший мій брат Ярослав. За других совітів батько працював завлікарнею у сусідньому селі Делієві. Там і помер 16 січня 1957-го, маючи 70 років. Така ось родинна історія.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.