Цю історію розповів львівський екскурсовод Микола Майданський. Під час війни його дід був лейтенантом Червоної армії. Потрапив у полон, утік, вийшов до своїх. Таким втікачам совіти не довіряли, вважали зрадниками, часто просто заарештовували та відправляли до Сибіру.
Але цьому пощастило. Його розжалували у рядові та направили служити у комендантську роту до Станіслава. Було це восени 1944 року, пише Репортер.
Ця рота мала охороняти комендатуру, штаб гарнізону, гауптвахту, а крім того, і деякі цивільні об’єкти. Адже в місті тоді було неспокійно. Вдень ще ніби радянська влада почувалася більш-менш впевнено, а от уночі жоден комуніст чи прихильник тої партії не міг спати спокійно. Вони панічно боялись ОУН-УПА. А хоронилися совіти досить оригінально.
Щовечора все обласне та міське начальство, разом з чиновниками поменше, до секретарок включно, зачинялося у польському костелі на теперішньому майдані Шептицького. Зсередини їх охороняли енкаведисти, а з вулиці – комендантська рота. Багато безсонних ночей довелося провести солдатам під костелом, у дощ і сніг.
Чому совіти ховалися саме там? По-перше, будівля стара, із товстенними стінами, маленькі вікна розташовані високо, то чим не фортеця? По-друге, вдень, коли чиновники розбрідались по робочих місцях, у костелі ксьондзи правили служби. Тож, можливо, розраховували на те, що набожні упівці храм не чіпатимуть. І справді, костел жодного разу ніхто не атакував. Але все одно – комуністам у Станіславі ще довго не було спокою.
