Кримінальний Бельведер

У міжвоєнному Станиславові вислів «батяр бельведерський» був синонімом слова «злодій». Хулігани, крадії, проститутки, решта представників злочинного світу чомусь облюбували собі для прожиття західну частину міста, яка називалась Бельведером.

А головною його магістраллю була вулиця Бельведерська, пише Репортер.

Початок вулиці Бельведерської. 1905 рік. Поштівка з колекції Володимира Шулепіна

Вид і сморід

Назва вулиці не українська і навіть не польська. Це французьке словосполучення, яке перекладається як «чудовий вид». У Європі так називали споруджені на підвищенні палаци, з яких відкривалися гарні краєвиди. Найбільш відомими з них є палац у Ватикані та Варшавський Бельведер, в якому міститься президентська резиденція.

На початку ХVIII століття магнати Потоцькі, які тоді володіли Станиславовом, спорудили невеличкий позаміський палацик. Він розташовувався на захід від міста, неподалік Бистриці, у районі теперішньої міської психлікарні на Млинарській.

Важко сказати, чи відкривався звідти якійсь чудовий вид на фортецю чи на болотисту пойму Бист­риці, але Потоцькі нарекли свою «фазенду» Бельведером. Відтоді дорогу, що вела з міста до палацика, іменували Бельведерською.

Історики та мемуаристи ХІХ століття не балували вулицю особливою увагою. Першим, хто зробив її детальний опис, був польський композитор Адам Роман Мітша (1892-1992). Протягом 1908-1910 років він мешкав у сім’ї свого вуйка Суботи, будинок якого стояв на Бельведерській. Рукописні спогади композитора відшукала у варшавських архівах франківська дослідниця Ольга Цівкач та вперше оприлюднила їх у своїй книзі «Їх поєднала земля станиславівська…». Пан Мітша мав легке перо, тож Бельведер початку минулого століття живо постає перед очами.

«Перейдемо на особливо бридку, і тим не менш таку милу мені вулицю Бельведерську. Вона довга й болотиста, з вузьким тротуаром. По обох боках будиночки: один бридкіший за іншого. Майже все це жидівська власність і мешкає там жидівська біднота. Зрідка над ними вистрілює неохайна кам’яничка, що смердить відходами та сечею. Каналізації не існує, усі помиї виливаються до рову, що тягнеться вздовж вулиці. Сморід тут не припиняється ніколи, а коли десь чистять вигрібну яму, то доводиться добряче затикати носа. Втім згадую про цю вулицю з великим сантиментом, оскільки там, під номером 71, існувала садиба мого вуйка Суботи…».

Далі музикант пише, що два роки, які він прожив на Бельведерській, були одними з найкращих, оскільки це була «пора дозрівання та відкриття незнаних до того почуттів і вражень».

Королівство злочинного світу

За Австрії лише початкова частина Бельведерської відносилася до Станиславова. Це був майже центр міста. Саме тут звів свій особняк і друкарню один із тутешніх олігархів Станіслав Хованець (Бельведерська, 8).

Район Княгинин-Село на мапі 1919 року вже називався Княгинин-Бельведер

Біля сучасного міськвідділу міліції місто закінчувалось. Далі починався район Княгинин-Село, а на мапі 1919 року він уже фігурує як Княгинин-Бельведер. Десь там знаходилось і спортивне товариство «Сокіл-Бельведер», комендантом дружини якого був Антоні Деблессем – керівник польського повстання проти ЗУНР.

За Другої Речі Посполитої Бельведер перетворюється на справж­нє кримінальне кубло. У Варшаві тоді виходив популярний журнал «Тайний детектив», який знайомив читачів із таємницями злочинного світу. У № 33 за 1934 рік є розлога стаття «Підпільний світ Станиславова», значну частину якої присвячено Бельведеру.

«Дільниця злиднів і злочинності у Станиславові, другому після Львова місті Західної Малопольщі, є загальновідомою хоча б зі своєї назви – Бельведер. Залишаючи центр міста, через площу маршалка Пілсудського (тепер Вічевий майдан – Авт.) потрапляємо на вулицю Бельведерську. О вечірній порі вже на її початку зустрічаємо перших вістунів, які вказують, куди веде наша дорога. У сутінках на вулиці з’являються фаланги проституток, лігво яких міститься майже в самому серці міста. Пройшовши кільканадцять кроків, мимоволі звертаємо увагу на місце «розваг» зі специфічним зовнішнім виглядом. У вікнах червоні вогні. Це дозволяє робити різні припущення, що криється всередині, якби не вивіска, хоч і слабо освітлена – «Кав’ярня. Бар».

Крокуємо далі. Ряди маленьких будиночків простягаються по обидва боки дороги. Це однак ще є середмістя, але тут бракує якихось видимих ознак, характерних для центральної частини міста. Коли ж перехожий дістається вглиб дільниці Бельведер, на вулиці Довгу, Рейтана, Новий Світ*, перед ним відкривається яскрава картина злиденності та людського страждання. У такому місці виховуються діти та молодь, наше майбутнє покоління. Виховуються практично самі по собі, бо рідні не можуть присвятити час на виховання. Звідси й результат – вони виростають на злиднів і вуличних жебраків, що будуть з простягнутою рукою сидіти під стінами храмів і брамами кам’яниць, або стануть злодіями чи особами, що ведуть аморальний спосіб життя.

Бельведер вже багато років є місцем, за яким закріпилася слава центру злочинного світу Станиславова. Це «королівство» увібрало усі різновиди й сорти злочинців. Тут є і ведмежатники, так звана злочинна аристократія. За ними йдуть шахраї різного ґатунку та спеціалізації, крамничні крадії, зломщики всіх видів, як то анд­руховці (хатні), павутинники (стріхові), долинярі (кишенькові), потокаржі (крадії з возів) та інші дрібні злодюжки, які не в пошані в асів злочинного світу і названі ними «заразою». Не бракує тут і блатняків або пасерів, що промишляють скупкою краденого. Є навіть фальшивомонетники».

Хрущовки виростали зненацька

У перший рік окупації німці загнали все єврейське населення Станиславова до гетто на Бельведері, яке повністю знищили 23 лютого 1943 року.

Наприкінці 1950-х тут почалася масова житлова забудова

Після війни дільниця була мало залюднена. Багато будинків, особливо у дальшій частині вулиці, стояли порожніми та напівзруйнованими. Наприкінці п’ятдесятих тут починається житлова забудова. Зводили багатоквартирні чотириповерхівки, які у народі швидко охрестили «хрущовками» або «хрущобами». Новий мікрорайон преса іменувала «Станіславськими Черьомушками», проводячи аналогію з московськими новобудовами. Також змінилась і назва вулиці: від 1953 року вона Сталінградська, а з 1961-го – Московська.

На початку 1970-х до цього району переїхав майбутній письменник Юрій Андрухович. Пізніше він написав вірш «Бельведер», в якому створив правдиву атмосферу цієї міської околиці.

«Ці доми з шістдесятих,

такі неживі

й непридатні. Вони

виростали зненацька

на тій скам’янілій

рівнині.

То був край пустирів і злодюжок,

дерев’яних ліхтарень,

скупих порохнявих

готелів, нічних рівчаків. То був

край землі.

З недалекої річки свистали опівночі.

На тісному єврейському цвинтарі

біло світився фосфор,

і заморські наймення

вибухали на плитах вогнем…

А ще – ці розорені вілли

з недосяжними ганками й зимними

бібліотеками, де

так безпечно вмирати

або цілуватися

в час нальотів, облав,

кулеметних безсонь,

аж не віриться в них… Упирі

завмирали на сходах, припавши

до вогких заплаканих стін.

Кожен мешканець

мав старовинного ровера

з лампою.

Уночі по завулках

тремтіли хрипкі

колокільця,

і кружала рухомого світла

вимивали з дороги й пітьми

то кульбабу, то кістку,

то гільзу…»

Переклад з польської Сергія Петрицького

Від 1990 року вулиці повернули історичну назву. Сьогодні Бельведерська переживає черговий будівельний бум. За рахунок старих єврейських будиночків активно забудовується її середня частина. Тепер це досить спокійний і ледь не респектабельний район Івано-Франківська.

* вулиця Рейтана — тепер Тичини, Новий Світ — Богдана Хмельницького. Ймовірно, журналісти щось наплутали, оскільки остання вулиця лежить у зовсім іншому керунку.

Автор: Іван Бондарев