Кірха злітає у небо. Про храм, який підірвали совіти

Галичину відносно пізно приєднали до СРСР, тому багато церков у нас вціліли. Але один храм у Івано-Франківську совіти таки підірвали, пише Репортер.

Теологічні особливості станиславівських німців

Після прокладання колії через Станиславів у 1866 році в місті відкрили залізничні майстерні. Там працювало багато німців. Більшість були не тутешні – переважно вихідці з північних районів Німеччини, серед них домінували протестанти.

Протестантизм – один із найпоширеніших напрямів у християнстві, який відокремився від католицизму у XVI столітті. Термін виник завдяки «Шпаєрській протестації» 1529 року, коли 14 німецьких міст і шість князів висловили протест проти переслідування прихильників Мартина Лютера. Серед протестантів домінують лютерани (аугсбурзьке віровизнання) та кальвіністи (гельвецьке).

Від католиків вони відрізняються тим, що визнають лише два Таїнства – хрещення і причастя. Не підпорядковуються Папі Римському, відкидають роль Церкви як посередника між людиною і Богом. Церковну громаду очолює пастор – професійний проповідник, рівний за статусом з іншими мирянами. Причому літургію може проводити навіть не він, а хтось із досвідчених членів громади. Не визнають протестанти культ святих і Богородиці, єдиним критерієм правильності віри вважають Біблію.

Більшість станиславівських німців належали до лютеран і кальвіністів, що були об’єднані в Євангелістську Церкву аугсбурзького та гельвецького визнань. Скорочено їх називали євангелістами.

Проповіді старого фельдфебеля

Наприкінці ХІХ століття у Станиславові німецька євангелістська громада налічувала 375 членів, при загальній кількості населення 30 тисяч чоловік. Громада була бідна, недільні зібрання проводила в орендованій залі готелю. Навіть свого пастора вони не мали. Ось як описує кепську релігійну ситуа­цію тутешніх німців Лілі Цьоклер – дружина майбутнього відомого станиславівського пастора.

«Священик громади мешкав в Угарсталі* – селі, до якого можна було дістатися за півтори години їзди залізницею і ще півгодини підводою. Його прихід, до якого відносилося сім більших і декілька менших філіалів, охоплював площу у 8450 квадратних кіломет­рів. Тому не дивно, що він лише чотири рази на рік мав змогу відправляти Службу Божу в Станиславові. До того ж він був важко хворий на легені. Але за допомогою спілки Густава-Адольфа** йому вдалося побудувати в Станиславові невеличку скромну церковцю, тож служби більше не мусили правити в залі постоялого двору. Але в церкві ще не було органу, вежі, достатньої кількості лавок і дзвонів. У неділю один старий саксонець, колишній фельдфебель, відправляв читану Службу божу. Він ще готував дітей до конфірмації, але не міг навчити їх нічого, крім суто поверхових речей…».

Точну дату будівництва храму ми знаємо завдяки історику Алоїзу Шарловському.

«Собор аугсбурзько-євангелістський, мурований з цегли, його будівництво тягнулося кільканадцять років, закінчили в 1885 році», – пише він.

Освячення відбулось у неділю, 26 листопада. На церемонії були п’ять пасторів різних ґмін, військові, урядовці та купа людей різних конфесій. У промовах дякували Касі ощадності та якомусь пану Гауеру, який немало причинився до спорудження храму.

Всередині бідненька, проте чистенька

Життя громади значно пожвавилось із прибуттям до міста молодого вікарія (помічника священика) Теодора Цьоклера у 1892 році. Першим ділом він усунув від проповідей фельдфебеля Шуллера, який читав їх настільки нудно, що багато прихожан просто засинали під монотонне бубоніння. Потім Цьоклер відкрив дитячий сиротинець, німецьку школу та зробив цілу купу інших корисних справ. У 1899 році помер Гагергейм – той хворий пастор з Угарсталю, і Теодор став його наступником. Нареш­ті в нього дійшли руки до кірхи.

У «Кур’єрі Станіславовському» за 9 вересня 1900 року повідомлялось, що євангелістський костел нині реставрований, і замість тимчасової отримав високу досконалу вежу. Саме такий вигляд храму донесли до нас старі австрійські поштівки.

У народі храм називали на німецький лад – кірхою. Ззовні мала ознаки неоготики, але всередині мало нагадувала пишні середньовічні храми. Протестанти не поклоняються іконам та статуям, тому в інтер’єрі кірхи ми їх не побачимо. Внутрішнє убранство євангелістських церков було надзвичайно скромним. Вівтарем часто слугував звичайний стіл з розп’яттям. Ліворуч від вівтаря видно неодмінний атрибут протестантських храмів – проповідницьку кафедру. З неї і проповіду­вав Теодор Цьоклер.

Хто зайвий?

Перші совіти відправили німців до фатерланду, а кірху закрили. У 1943 році Цьоклер ненадовго відвідав Станиславів, де знайшов свої доброчинні заклади розгромленими та пограбованими. Щоправда, кірхи це не стосувалось.

«Наша люба старенька церква стояла як і раніше, – пише дружина пастора. – Для нас це було дуже зворушливо, що ми побачили її знову, аніскільки не зміненою. При самому її вигляді мене охоп­лює радість – ця гарна споруда стоїть на вулиці Адольфа Гітлера (Незалежності), там, де починається вулиця Альфреда Розенберга*** (Лепкого)».

Після війни у храмі розмістили спортивну школу. Праворуч від неї був великий спортивний майданчик із баскетбольними щитами, а позаду – фруктовий сад.

Нині іноді думають, що кірха стояла на місці сучасного готелю «Надія». Це неправда. На старих радянських фотографіях можна побачити водночас і кірху без хрестів, і недобудований готель. Насправді вона була ближче до дороги, приблизно навпроти пам’ятника Івану Франку.

Храм підірвали у 1971 році. Архітектор Зеновій Соколовський бачив то на власні очі.

«Чому вирішили підривати? Так простіше і значно швидше. Під фундаменти заклали вибухівку, все навколо огородили червоними стрічками, виставили міліцейське оточення. Вікна сусідніх будинків заклеїли хрест навхрест газетними смужками. Від підвалу з вибухівкою до безпечного місця протягнули провід, що з’єднувався із підривною машинкою. Коли прокрутили ручку, ціла кірха плавно здійнялася десь на метр, а потім рухнула, розсипавшись на шматки», – згадує Соколовський.

Надворі стояли сімдесяті, епоха варварського нищення церков давно минула, тож навіщо було зносити сакральну пам’ятку? Відповідь видно на радянському фото. Праворуч від храму, на перетині з вулицею Лепкого, темніє постамент із високою фігурою. Це дерев’яний макет пам’ятника Леніну, що постане тут у 1975-му. Перед встановленням монумента архітектори дивились, як він впишеться у простір. Напевно, хтось із партійних начальників вирішив, що храм тут зайвий. Викликали саперів…

Поштівки з колекції Володимира Шулепіна

P.S. Недавно знайома розповіла, що бачила по телевізору відео з підривом кірхи. Назву історичної передачі вона не пам’ятає. Перекопав інтернет, втім нічого не знайшов. Може, хтось з читачів знає, що то за хроніка?

* Угарсталь – німецька колонія, яка після війни увійшла до складу села Сивка-Калуська Калуського району.

** Спілка Густава-Адольфа – євангелістське об’єднання для підтримки братів по вірі у Німеччині, Австрії та інших країнах. Заснована у 1832 році у Лейпцизі і названа на честь шведського короля Густава ІІ Адольфа, який захищав німецьких лютеран під час Тридцятирічної війни 1618-1648 років.

*** Альфред Розенберг – рейхміністр східних окупованих територій. Повішений за вироком Нюрнберзького трибуналу.

Автор: Іван Бондарев