«Тричі мені являлася любов…» – писав Іван Франко у збірці «Зів’яле листя», маючи на увазі доньку священника Ольгу Рошкевич, польську шляхтянку зі Станиславова Юзефу Дзвонковську й фатальну поштову «маніпулянтку» Целіну Журовську (Зигмунтовську). Загальновідомими також є обставини його нещасливого шлюбу з Ольгою Хоружинською.
Але, крім цих жінок, були й інші. Своїми почуттями вони надихали поета й самі отримували крила, пише “Репортер“.
Без любові, а з доктрини
Більшість із не дуже відомих симпатій Франка вчителювали на селі. Вони ж вели активну літературну та громадську діяльність, торували шлях до гімназій дітям із бідних родин. Цікаво, що протягом лише пів року – з грудня 1883 до літа 1884 року – поет пропонував руку аж трьом жінкам. Це були Юлія Шнайдер (більш відома як Уляна Кравченко), Ольга Білинська та Климентина Попович. До цього списку можна додати й доньку священника Наталію Чапельську, однак та не відповіла взаємністю.
З бабусиної скрині. Як сучасна мода на вишиваний одяг прийшла в міста ще 100 років тому (ФОТО)
Юлія Шнайдер відчувала до 27-річного Івана Франка платонічну любов і захоплювалася його талантом. Після першої зустрічі у грудні 1883 року він звернувся до неї зі словами, які навряд чи хотіла б почути будь-яка жінка: «Правду кажучи, ви мені зовсім не сподобалися. Зріст зависокий, руки замалі, очі не блискучі. Ну, але то правда, що кого пан Біг обдарував гарною, золотою душею, той повинен тим одним вдовольнятися».
Творчі стосунки між ними виявилися дуже плідними. Франко упорядкував і підготував до друку першу поетичну збірку Юлії (Prima vera) і власним коштом видав другу. Завдяки його старанням в лютому 1885 року дівчина почала працювати вчителькою у львівській шестикласній школі. До речі, невдовзі її звільнили за популяризацію його ж ідей.
Паралельно розгортався роман Франка з вчителькою Ольгою Білинською. Вони зустрілися наприкінці 1883 року, коли Ольга приїхала до Львова здавати кваліфікаційний іспит. У листі до Юлії він не соромився запитати про те, чи не знайома вона раптом із Білинською. «Славна дівчина, було б з неї дві такі, як Ви, і ще би, може, дещо трохи лишилося», – жартував Франко. Між іншим написав, що запрошений до Ольги на Різдвяні свята й може навідуватися, коли захоче. Навіщо така відвертість? Можливо, хотів змусити ревнувати. Хтозна, Франко часто розповідав своїм жінкам про інші симпатії.
Так чи інакше, але вже через місяць поет подарував Ользі дві книжки – «Жіноча неволя в руських піснях народних» і «Захар Беркут» з присвятою. Вірш розпочинався словами: «Тобі, що власною рукою собі здобути вміла долю…». Але й тут не склалося.
Смак об’єднує. Як мріяли, спілкувалися і кавували 100 років тому
Наречені розлучилися, коли Ольга вже приготувала весільну сукню. Чому? Однією з версій дослідники називають страх поета перед «життєвою незабезпеченістю», або ж взагалі перед подружніми обов’язками. Однак, він все-таки оженився. Як зізнався пізніше, одружився «без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою і то більш освіченою, курсисткою». У травні 1886 року поєднав долю з Ольгою Хоружинською – спадкоємицею старовинного козацького роду.
Кліма Ваша
Цей шлюб став несподіванкою ще для однієї вчительки – Климентини Попович. Вона залишила спогади про першу зустріч з поетом навесні 1884 року. Дівчина вимріяла образ Франка гарного «як Аполлон», дужого й могутнього як «лицар найсвітлішої княжої доби». Натомість, побачивши поета, «в першу хвилину прямо не годна була опанувати панічної відрази і переляку». Найбільше вразило «пломенисте» волосся чоловіка, яке вибивалося з-під такого ж кольору шапки.
Однак, згодом між ними виникла щира приязнь, і Франко мало не щотижня навідувався до Климентини у село Жовтанці поблизу Львова, щоб «відвести душу». Поступово у листах замість офіційного «Пане» та «Друже» з’явилося «Дорогий Іване». Сама ж вона підписувалася – «Кліма Ваша».
«Дружба наша переходила різні формації, домішувались до неї небажані нальоти, аж в кінці в огні проб перетворилась в чисте золото найшляхетніших почувань двох душ, для яких не існує ні стать, ні вік, ані щось суб’єктивно матеріяльне», – згадувала Попович.
Однак невдовзі, навіть не попрощавшись із своєю черговою нареченою, поет раптово зник і… одружився. Через чотири роки Климентина вийшла заміж за священника Омеляна Боярського та переїхала на Буковину. Там вона розривалася між обов’язками багатодітної мами й господині. Франко продовжував їй писати, однак листи здебільшого не доходили. Останній вона отримала у 1895 році.
З роками Климентина все частіше згадувала про своє юне кохання, через що зазнавала знущань з боку чоловіка. Той навіть переодягався у вбрання поета – вишиванку й сірий костюм – та відверто глузував з неї. У 1926 році втомлена від нещасливого подружнього життя жінка висловлювала щирий жаль за минулим: «А тепер мене усе тривожить думка, що не будь ми колись такими наївними теоретиками в справах дружби чи супружжя і наївні в своїх рішеннях життєвої ваги, усе, може би, було інакше та краще склалося…. А нині бачимо, що, коли б тоді лиш один рішучий крок ступили або хоч руку піднесли були, усе інакше склалось би було! Треба було лише відчинити двері, бо на порозі ждало несміле призначення…».
Даунтон по-галицьки. Як поводилися під час застілля 100 років тому
Вірна до кінця
Євгенія Бохенська любила Франка віддано й безнадійно. Вона народилася в сім’ї священника села Красносільці (нині Збаразького району Тернопільської області). Майже 60 років працювала сільською вчителькою. Пробувала себе і в літературі. Для неї Іван Франко був не лише єдиним коханням, а й творчим наставником і другом. Перший лист до поета датується 4 серпня 1885 року, коли їй було тільки вісімнадцять.
«Євгенія Бохенська настільки була вірною своєму першому коханню, що потім через своє життя не хотіла більше нікого з мужчин знати і до смерті залишалась неодруженою» – писала її приятелька Марія Деркач. Вона ж наголошувала, що на всі пропозиції вийти заміж жінка відповідала однаково: «Я ніколи не дозволю собі, щоби після Франкових поцілунків хтось міг торкнутися моїх уст».
Ця історія лягла в основу вірша «Думка про вірність» поета Івана Гнатюка:
Весь вік, немов причинна чи свята,
Вона жила у радості натхненній,
Щаслива, що за молодості – геній,
Як Бог, поцілував її в уста….
