Художній храм

Якщо не враховувати багаторазово перебудований палац Потоцьких, то найдавнішою спорудою Івано-Франківська є Художній музей. Напевно, архітектори Беное та Корассіні, які будували храм, уявити собі не могли, що колись їхнє дітище опиниться під подібною загрозою. Адже йому загрожують люди.

Сьогодні головною проблемою старовинного храму є тріщини у фундаментах, що викликані будівництвом торгових центрів навколо. В Європі за це давно б відірвали руки начальникам усіх дозвільних організацій. А в нас країна толерантна… Аби зрозуміти, що ми ризикуємо втратити, «Репортер» пропонує невеличкий екскурс в історію.

Дерев’яний початок

Римо-католицька парафія була створена у Станиславові ще в далекому 1662 році. Першим війтом був ксьондз Войтех Біляшевський. Костьол спочатку був дерев’яним і розташовувався лівіше сучасного.

Власники міста щедро обдаровували храм. Йому подарували частину села Пасічна з млином і корчмою, землі біля Заболоття, десятини з фільварків, щорічні пожертви у 600 злотих та право на вирубку лісу. Крім того, ремісники були зобов’язані доставляти до костьолу віск на свічки. Не забували про головний храм міста і польський король зі львівським архієпископом – згідно з їхніми розпорядженнями на утримання ксьондзів костьолу призначались десятини із сіл Ямниці, Угринова, Хриплина, Хом’яківки та Павлівки.

На початку 1670-х починається будова мурованого костьолу. Відомий мандрівник Ульріх фон Вердум, який відвідав наше місто у січні 1672 року, писав у своїх мемуарах: «У місті є папський костел, щоправда, дерев’яний, служба в якому буде правитися аж доти, поки не буде закінчений гарний кам’яний костел, на будові якого вже виконані чималі роботи». У 1673 році львівський архієпископ Войцех Корицинський освятив будівництво.

До парафіяльного костелу належали: декан, схоластик, кустош і чотири каноніки. Крім відправи богослужінь, вони викладали у костельній школі – так званій Станиславівський академії.

В 1679 році син власника міста Станіслав Потоцький привіз із Риму мощі святого Вінцента. Їх помістили у спеціальний вівтар, і незабаром до Станиславівського костелу потягнулися паломники з усіх куточків Речі Посполитої.

Декілька слів про архітекторів. Починав будову та виконав усі креслення військовий інженер Франсуа Корассіні. А добудовував храм уже Кароль Беное. Напевно архітекторові непогано заплатили, тому що у ХVІІІ столітті родина Беное стала настільки заможною, що навіть придбала місто Бурштин.

Імені Андрія та Станіслава

Будівництво костелу завершилось у 1703 році. Освячення проводив архієпископ Костянтин Зелінський, після чого храм отримав назву Костелу Непорочного зачаття Діви Марії та святих Андрія та Станіслава.

У крипті була родинна усипальниця Потоцьких, тому вони не шкодували грошей на оздоблення святині. Вже у 1717 році костел мав вісім вівтарів. Найбільшими був центральний і бічні вівтарі святих Йосипа та Вінцента. Зараз від них залишились хіба що колони із сірого краківського мармуру та два ангели із відбитими китицями.

Вже через 30 років після спорудження костьолу виявились недопрацювання архітекторів – по всій споруді поповзли тріщини. Аби зміцнити храм, у 1737 році по його боках добудували потужні контрфорси, які дещо спаскудили загальний вигляд барокової споруди. Того ж року Йосип Потоцький щедро обдарував костел, через що на правій стіні зовні з’явилась пам’ятна таблиця з гербом Потоцьких «Пилява» та ініціалами фундатора. Її можна побачити і сьогодні.

У 1751 році Йосип Потоцький помер, урочисте поховання тривало чотири дні. Нічого подіб­ного ні до, ні після цього стіни костьолу не бачили. Для похорон магната зробили величезний катафалк, який назвали «каструм рубрум», тобто фортеця скорботи. По чотирьох боках розмістили дерев’яні скульптури польських гетьманів – родичів померлого (одна з них представлена в експозиції музею). Ось як описує похорон очевидець.

Зліва направо: Каплиця святого Вінцента; Костел на початку ХХ століття; Радянська листівка. 1985 рік

«До костелу в’їжджали на найскорішому кінському скаку вибрані лицарі по одному, і кожен з них хрестився списом перед гербом в ногах гетьманської труни, а інші ламали шпаги, треті кидали палаші, четверті стріляли, п’яті кидали хоругви, шості бунчуки, сьомі штандарти і т. д. Кожен, зламавши своє знаряддя біля підніжжя труни, падав з коня, удаючи жаль за гетьманом своїм, а двом з тих богатирів, що, невдало впавши, зрушили хоругви і штандарти й загасили свічки на катафалку, жаль вдався найліпше, бо до падіння з коней були вони дуже п’яними».

Йосипа Потоцького поховали у крипті, де вже спочивали його батько Андрій, мати Анна з Рисінських, брат Станіслав та онук Йосип. У 1886 році сюди, з колишнього єзуїтського костелу, перенесли прах Вікторії Лещинської, першої дружини магната. Всіх їх поховано у центральній крипті. А ще існували дві бічні, де ховали священиків і заможних шляхтичів. Їх у 2000 році дослідила археолог Марія Вуянко. Також перед костьолом був цвинтар, на якому ховали мешканців міста римо-католицького віросповідання. Кладовище ліквідували у 1787 році.

Після приєднання Галичини до Австрії колегіальний костел втратив свій високий статус, а у 1810 році навіть була проведена конфіс­кація костельного срібла.

У 1877-му зводи костелу розписав маляр Еразм Фабіанський, проте фрески пошкодила пожежа 1882 року. Через рік після пожежі на честь битви під Віднем, в якій загинув Станіслав Потоцький, по обидві сторони від центрального входу храму з’явились меморіальні дошки польською та українською мовами. У 1933-му українську дошку зняли, а польську перемістили на східну стіну.

Під час Першої світової війни костел зазнав значних пошкод­жень, і мешканці міста навіть утворили комітет з реставрації святині. Його очолював президент міста Вацлав Хованець.

У 1946-1947 роках станиславівські поляки, які від’їжджали до Польщі, забрали з собою багато ікон, деталі органу, портрети Потоцьких, які прикрашали храм. Останнє богослужіння в костелі відбулось у 1957 році.

Мінерали, картини, ікони

У 1962 році споруду передали під музей геології інституту нафти і газу. Тоді по-варварськи заштукатурили фрески, понищили багато скульптур, підірвали барокову дзвіницю першої половини ХVІІІ століття.

Після передачі храму Художньому музею у 1980 році почались реставраційні роботи. Тоді частково відновили розписи, реставрували скульптури.

Зараз у музеї постійно функ­ціонує виставка сакрального мистецтва Галичини. Найбільш цінним експонатом є фігурки двох ангелів-путті роботи геніального скульптора Іоана-Георга Пінзеля.

До храмового комплексу також відносять будинок-плебанію, тобто місце проживання священиків. Ця споруда дійшла до нашого часу, знаходиться позаду костелу, а зараз там зберігаються фонди музею – ціла картинна галерея.

У статті використані поштівки з колекції Зеновія Жеребецького