Для Станиславова XIX століття закінчилося щасливо: добру сотню років у краї не було війни, Галичина отримала автономію, місто стало центром нафтоносного району, будова залізниці була на завершенні і т. п.
Навіть знаменита пожежа 1868 року більше розв’язала руки будівельникам, ніж принесла втрат. Місту стало тісно, пише Репортер.
Конкретною перепоною для розвитку Станиславова була підміська гміна Княгинин, яка тісним перснем охоплювала місто. Аби централізувати всі мережі, треба було проситися у княгининського дядька та, зрештою, платити йому. Розмови про це точилися у міській раді та навіть у Відні ще у 1900-1910 роках, однак війна поклала тим розмовам край.
Макет костелу, який майстер Адам’як виготовив за проектом Трелі у 1926 році. Так міщани могли побачити, на що вони жертвують гроші
Ранг столиці ЗУНР місту також не допоміг. У грудні 1920-го Станиславову довелося погодитись на статус столиці воєводства. А вже у 1923 році почався час будови. Гміну Княгинин ліквідували, а її землі стали міськими. Утворився так званий Великий Станиславів — 1 січня 1925 року.
І як тут без відповідного пам’ятника? Має бути храм! Тут же було вирішено на приєднаних землях во славу Божу і для добра міщан збудувати костел. Виявилося, що ще у 1922 році мешканці передмістя Гірка утворили комітет для відбудови знищеного війною дитячого домініканського закладу з римо-католицькою каплицею. Навіть громадянин Куровський встиг для цього подарувати комітету земельну ділянку, до якої долучили ще дві, куплені за гроші священиків Пяскевича й Петяка. Трохи пізніше, у 1928 році міськрада подарувала ще одну ділянку. Таким чином парцеля досягла розмірів, достатніх для будови храму, розрахованого на одночасне перебування двох тисяч осіб. На Гірці тоді жили більше робітники залізниці, переважно римо-католики, якщо взяти разом із сім’ями, то вийде десь 10 тисяч зацікавлених.
 |
 |
Образок — своєрідна квитанція про внесення пожертви
У 1925 році оголосили конкурс, виграв його місцевий архітектор Станіслав Треля. Перший камінь у будову заклав архієпископ Болеслав Твардовський — 13 жовтня 1929 року. У травні 1936-го закінчили будову стін, а центральна нава була навіть перекрита куполом. Частину коштів голова будівельного комітету інженер Фіріх зібрав серед населення, перший великий внесок зробило Міністерство залізниць, нарешті, не лишилися осторонь міський і воєводський уряди.
Будова майже закінчена. Травень 1936 року
У жовтні 1938 року новозбудований костел освятили. Але до початку війни при ньому не було утворено окремої парафії — він залишився філіальним. Можливо, причиною була реорганізація: у Станиславові планували відкрити окрему римо-католицьку єпархію. Також не вистачило часу й коштів на будову плебанії, дзвіниці, огорожі, багато дечого. Священиком, який весь час опікувався костелом, був ксьондз Владислав Шетеля — аж до так званої репатріації до Польщі навесні 1946 року. Тоді він разом із вірними вивіз і дещо з костельного майна.
Після війни храм стояв пусткою, потім рішенням міськвиконкому будинок використовувався під склади Книготоргу та Головодягу. Коли ж у Станіславі відкрили загальнотехнічний факультет (це він нині розрісся до університету нафти і газу), із костелу збиралися зробити спортзал і клуб, як у поступовій синагозі, де веселилися майбутні медики. Говорили й про перетворення його у міський центр дозвілля, але до цього всього не дійшло. Дах протікав, споруда нищилась, і тільки добра якість будівництва врятувала її від повної руйнації. За технологією 1930‑х закінчення мурів зв’язували бетонною стяжкою — вона й відіграла ключову роль у збереженні храму.
Лише з оголошенням курсу на «перебудову» ситуація змінилася. Івано-Франківська область у середині 1980‑х була єдиною на заході України, де не діяв жоден римо-католицький костел (перед війною у Станиславові їх було шість). Із числа вірян, які їздили на богослужіння до Стрия, молодий священик Казимир Галімурка організував необхідну тоді «двадцятку», до якої ввійшли тільки пенсіонери. Під час першої зустрічі миряни скептично поставилися до молодого ксьондза (тоді йому було 30), але з часом усе владналось. У червні 1989-го Ян Ольшанський, єпископ із Кам’янця-Подільського, поновив свячення костелу…
Цю споруду кожен може побачити сам, в цілому вона й нині відповідає проекту Станіслава Трелі. Тому зупинимось лише на змінах.
Парафіяльний дім площею 1730 м2 збудували в 1995-1998 роках дещо в іншому місці, зате місце дзвіниці відповідає проекту. Спроектував її професор архітектури Бльондек із Познані. Металевий хрест, що стоїть перед костелом, зроблений із решток підйомника, який піднімав вантажі у верхній склад (всередині костелу за більшовиків зробили перекриття й поверх).
У костелі Христа Царя. Фото 1995 року
Інтер’єр та устаткування костелу запроектованому не відповідає. По-перше, проект знайшли запізно, але основне — черги на відновлення на Прикарпатті чекають ще десятки костелів, і завжди бракує коштів. Тому першочергове завдання — довести будівлі до ужиткового стану.
Щасливою усмішкою долі костел отримав підлогу із цінного середньоазійського мармуру, а деталі запроектованої Трелею шліфованої підлоги (що її почала робити відома фірма Серафіні) можна побачити лише у частині презбітеріуму. Ні до війни, ні тепер не збудовано запроектованої казальниці — просто нині її замінює мікрофон. Тут же, після вірменського костелу та музею атеїзму, знайшов собі місце барочний конфесіонал (сповідальниця). Орган приїхав із Голландії на трьох КамАЗах. Бічні вівтарі — із Кракова. А от головний вівтар повністю виготовили місцеві (вперше в Україні). Образ Христа Царя в ньому — робота івано-франківського художника Михайла Дейнеги. Вівтар містить розп’яття, елементи якого походять із старих різьб.
От вам і пам’ятник Великому Станиславову, костел Христа Царя, храм на Гірці. Він і нині служить людям. Адреса — вулиця Вовчинецька, 92.
Автор: Іван Бондарев
