Коли почалась Друга світова, дівчинці Галині Ільбі було 11 років. Але їй назавжди запам’ятались ті страшні дні і потім вона переповіла побачене синові – художнику Ігорю Роп’янику. Той усе записав, завдяки чому ми тепер знаємо, що діялось у Станиславові за німців і перших совітів, пише Репортер.
У місті – алярм!
Офіційно війна почалась 1 вересня 1939 року, але вже влітку ні в кого не лишилося сумнівів, що вона ось-ось спалахне. У серпні почався рух. Єврейські торговці розпродавали товар удвічі, утричі дешевше, аби виручити хоч якісь гроші. Багато з них тікали за кордон – до Румунії. Біля пошти, там, де тепер «Пиріжкова», був взуттєвий магазин, в якому якісні босоніжки «викинули» по п’ять злотих. Всюди стояли черги, люди скуповували сірники, мило, харчі.
30 серпня мама із подругою Олею пішли до крамниці Кока та на останні гроші купили «будині» (так тоді називали пудинг), бо нічого іншого на полицях вже не лишилося.
Через кілька днів, коли німецькі дивізії вже сунули по Польщі, до війська стали забирати хлопців, переважно поляків.
Згодом німці почали бомбардувати Станиславів. Перший наліт відбувався так. Люди копали на дідовому городі бульбу. Мама з братом Романом понесли їм їсти. У небі почувся якийсь шум. Підняли голови, бачать – летять три трійки літаків. У місті алярм, тобто повітряна тривога. Мама з братом полягали в межу, чули страшну стрілянину, але того разу бомби впали десь далеко.
Мій дід Василь Ільба був членом LOPP – так званої «Ліги оборони протиповітряної та протигазової». За Польщі їм читали спеціальні курси з протиповітряної оборони та захисту від хімічної зброї. З початком війни дідові видали біло-червону опаску, і він мусив ходити на чергування.
Друге бомбардування мама запам’ятала на все життя. Це сталося в неділю, коли вона разом із родиною була у церкві. Чують, у місті здійнявся алярм, гудуть літаки. Священик якраз мав казання, але його вже ніхто не слухав. І раптом – ба-бах! Десь зовсім поруч пролунав сильний вибух. Люди ховалися хто куди – на підлогу, під лави, за іконостас.
Щойно заспокоїлось, побігли додому. На дорозі валяються пообривані електричні дроти. Дідова хата вціліла, втім за нею – величезна яма, куди влучила бомба. Німці, певно, цілили в залізничний тунель, але схибили. На подвір’ї знайшли осколок величиною з долоню. У хаті – повний безлад. Вибуховою хвилею порозбивало шиби, скинуло ікону з полички, повідкривало дверцята з пічок – усе в порохах.
Того дня, після обіду, ще раз бомбили.
Часто німці скидали з літаків порожні бочки, пробиті у багатьох місцях. Вони страшно гуділи у повітрі, аж кров стигла у жилах.
Дядьки в шпіцатих шапках
Мама казала, що хоч поляки й погано ставилися до українців, у 1939-му прийшли ще гірші.
17 вересня по радіо виступив Молотов (тодішній нарком, тобто міністр зовнішніх справ СРСР), який заявив, що Червона армія піде визволяти Західну Україну. Члени КПЗУ, тобто компартії Західної України, перед тим активно агітували, як там у Союзі гарно, працюють по сім годин, у всіх є радіоприймачі…
Одного дня рознеслася чутка: на станції є машини з російським військом. Мама та інші діти з Гірки побігли дивитися. Перед вокзалом стояли десь 3-4 вантажівки. В кузовах сиділи солдати у дивних шпіцатих шапках (будьонівках). Усі якісь злі, насуплені, непривітні. Якщо відверто, у місті сподівались, що першими увійдуть німці.
Позакривались усі приватні крамниці. Невдовзі деякі з них відкрились, але вже як державні. Перші радянські магазини торгували ситцем. З харчами якось одразу стало сутужно. Вільно можна було купити хіба хліб. Найбільшим дефіцитом вважалося мило.
До Станиславова хлинули нові люди – військові, чиновники, вчителі. По вулицях гордо шпацерували жінки у нічних сорочках. Польські пані розпродавали свою білизну, а москальки вважали, що це сукні з мереживом.
Натомість багато місцевих перестали носити капелюхи, персні та краватки (трактувалося як панські замашки), а також обручки (церковний обряд). Якщо раніше у місті чоловіки казали жінкам «Цілую ручки», а на селі «Слава Йсусу Христу», то тепер – «Добрий день». Замість звернення «пан» чи «пані» віднині вживалося «товариш».
Почались арешти. В першу чергу забирали польських державних службовців, поліцейських, підприємців. Багатьох здавали свої ж – КПЗушники чи їхні симпатики.
У 1940-му забрали маминого брата Романа. Останній раз родичі його бачили у Хриплині – у вікні залізничного вагону, перед відправкою на схід. Перед німецько-радянською війною від нього прийшов лист з Уфи: «Пришліть мені хустинку та краватку». Що це означало, ніхто не зрозумів. Більше вістей від нього рідні не отримували. По ньому залишилися сиротами двоє дітей.
Пізніше в хату до братової (вона також мешкала на Завулковій) підселили двох москалів. Мама з подивом дивилась, як вони готували собі їсти – стопили сало, а на ньому посмажили бульбу. У нас її смажили на смальці, або варили.
Немає добрих окупантів
Перші совіти панували недовго. 22 червня з виступу диктора Левітана усі довідались, що знов почалася війна. І знов у небі закружляли німецькі літаки. Інколи просто літали над містом – розвідували, не раз бомбили. Вночі пускали якісь ракети, аби підсвітити, куди скидати бомби. Багато людей боялися лягати спати.
У Ямниці був склад боєприпасів. Однієї ночі почули сильну канонаду – горіла ота порохівня. Стріляло кілька годин. Може, її літаки розбомбили, а може, совіти самі підпалили.
Німців (чи угорців) зустрічали на Галицькій. Вони їхали на машинах і мотоциклах. Люди посміхалися, махали їм руками.
За пару днів почали виходити українські газети.
У липні мама записалася у балетну трупу Ярослава Чуперчука, що діяла при Станіславському театрі. У програмі було 12 гуцульських і 12 українських танців. Із концертами виїжджали до Коломиї, Надвірної.
Коли в листопаді відкрилися навчальні заклади, мама пішла у торговельну школу, що була у приміщенні теперішньої школи № 7, що біля «Просвіти». Провчилася два роки, далі пішла працювати до Українського окружного комітету, що опікувався справами українців. Мама мала каліграфічний почерк, тож виписувала різні посвідчення, які людям видавали замість паспортів.
Німців «давали» по квартирах. Ті грали на губних гармошках і просили: «Мама, дай кушать». По сусідству жив молодий хлопець-новобранець. Якось він зайшов до нас на подвір’я, дуже жалівся на війну, навіть плакав, що їде на фронт і навряд чи повернеться. Згадував хвору маму.
Але не слід вважати, що за німців українцям жилося безхмарно. У 1942 році арештували мамину братову. За совітів вона працювала вчителькою, а потім відкрила невеличкий галантерейний магазин на Гітлерштрассе (тепер Незалежності, біля колишньої судмедекспертизи). Торгувала нитками, голками. Казали, що на неї доніс якийсь буковинець, ніби про зв’язки з ОУН.
Найбільше українську громаду потрясла публічна розправа восени 1943 року. Тоді, під час оперети «Шаріка», до театру увірвалися німці, які заарештували багатьох глядачів. Через три дні їх судили у тому ж театрі. На площі перед ним зібрали купу народу. Процес транслювали гучномовцями, було чути навіть кроки і стукотіння крісел. На смерть засуджували членів ОУН і колишніх комсомольців. У фіналі фраза судді: «Вирок виконати негайно». 27 чоловік розстріляли неподалік – під стінами синагоги.
Мама казала, що вона теж мала бути на тій виставі. Напередодні знайомий парубок Осип Дідоха кликав їх із сестрою на оперету, навіть квитки мав із собою. Дівчата відмовились, бо мали інші плани, а хлопець пішов. Його теж заарештували, а потім стратили, правда, не під синагогою – десь у Долинському районі. Була на тій виставі і мамина подруга Ольга Вовчук, яка теж мешкала на Гірці на вулиці Рауха. Вона теж була заарештована і встигла побувати у гестапівських застінках. Але її батько, завдяки знайомству із залізничним начальством, зумів звільнити свою дитину. Пройде немало літ і вона стане моєю хресною мамою.
Подорож у невідоме
Прихід других совітів відбувся без помпи. Влітку здійнялась сильна стрілянина з карабінів. Родина заховалась у пивниці. Через годину побачили у вікно голови в касках – то вже були руські. «Кто здесь? Немец есть?» Забігли до хати, позаглядали у шафи, а далі пролунало знайоме: «Мама, кушать дай!».
Бабця наварила бульби, дала квасного молока. Поїли, пішли.
Невдовзі «віддячили». Спочатку заарештували старшу сестру Олю – за зв’язки з ОУН. Дали 15 років таборів.
А 6 січня 1945 року, мою маму, 16-річну дівчину, разом з батьками і двома ще молодшими від неї племінниками, вже пакували у холодні вагони до Сибіру. На сам Святвечір! Бабуся приготувала була пшеницю на кутю, тісто для пляцків, але не встигла зготувати. Навіть ялинка, яку напередодні приніс дід Василь, стояла не вдягнена. Вдома лишився тільки мамин улюблений пес Рабусь, що сумно вив у дворі.
На збори дали півгодини. Чого забирали? Як родину «посібників буржуазних націоналістів». У засланні, під Сиктивкаром, того ж року померли дідусь і бабуся. Мама лишилася сама із двома малими племінниками…
Фото з особистого архіву Ігоря Роп’яника
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.