Свої екскурсії для гостей я зазвичай починаю з Меморіального скверу, що позаду готелю «Надія». Хоча деякі гіди чомусь оминають колишній цвинтар. А дарма, бо там затишно, красиво і є на що подивитись. Наприклад, чудом врятована могила віце-президента ЗУНР Левка Бачинського, «музичний» монумент Денису Січинському, надгробок приятеля Карла Маркса Кароля Свідзінського, готична усипальниця лікаря Мрочковського. Всі вони мають свою цікаву історію. Окремо зупиняємось біля каплички у центрі скверу – там дуже непогані вітражі.
 Величезна «коробка» біля Художнього музею – пам’ятник совісті архітекторів і чиновників |
Парково-цвинтарну ідилію трохи порушують власники псів. І хоча таблички обіцяють штраф за вигул, собаколюбців це не лякає. Донедавна тут ще й скейтбордисти у буквальному сенсі стрибали по кістках. Але останнім часом їх звідси прибрали.
Зі скверу – до майдану Франка, намагаємося зробити фото біля пам’ятника (сонце там чомусь вічно світить в об’єктив) і далі по стометрівці. Тут є що показувати: будинок-корабель з піцерією на куті, сецесійні атланти, банківський квартал, дерево щастя. Враження дещо змазує один із фонтанів біля стоматкорпусу – влітку він потрохи стікає в каналізацію. Невже комунальники не можуть позичити в Ямниці мішок цементу та заробити дірку?
Інший фонтан, музичний, є головною атракцією Вічевого майдану. Тут фото на згадку гарантовано. Туристам завжди цікаво пройти під водяними струменями, не замочивши ніг. А ввечері, з музикою та підсвіткою – взагалі супер. Шкода що фонтан не завжди працює навіть влітку. Ще однією цікавинкою майдану міг би бути годинник світу, що висить на стіні пошти, але його майже не видно за деревом.
У колишньому сквері Краттерівка багато запитань викликають кам’яні скульптури. Кожна з них має офіційну назву і щось там символізує, проте, що саме, туристам, якщо вони без екскурсовода, залишається лише здогадуватись. Тож таблички там би не завадили. Бо вже чув, як скульптуру біля гральних автоматів називали «Зґвалтування чоловіка конем»…
 |
З травня цього року місто збагатилося ще одним туроб’єктом – пасажем Гартенбергів, який нагадує гостям про часи старої доброї Австрії. А за рогом на нас чекає головний корпус медуніверситету, який краєзнавці вперто іменують Дирекцією залізниць. У гостей міста він викликає справжнє захоплення. Тут розповідається про його історію, магічну вдачу при обстрілах під час двох Світових війн, а також, що це єдиний у місті будинок, який утворює цілий квартал (його можна об’їхати на авто).
Далі екскурсовод має вибір – вести групу до катедри чи звернути до бастіону. В останньому випадку туристам досі доведеться «поцьомати» зелений паркан і повірити гідові на слово, що за ним ховається перлина фортифікаційного мистецтва, яка ось-ось відкриється для відвідувачів. Це місце справді має колосальний потенціал для туристичного розвитку. І якщо бастіон таки відкриють до 350-річчя міста, то для Франківська це буде просто королівський подарунок.
Майдан Шептицького є справжнім сакральним центром міста, із трьома пам’ятками архітектури національного значення. Це – добре знайома нам катедра (колишній єзуїтський костел), морфологічний корпус медуніверситету (єзуїтський колегіум) і Художній музей (колегіальний костел). Експозиція останнього є безперечно цікавою, але могла бути ще цікавішою, якби туристів пускали у крипту Потоцьких. Наприклад, родинна усипальниця магнатів Жолкевських у Жовківському костелі святого Лаврентія є одним із пунктів екскурсії тим старовинним містом. Щоправда, та крипта вигідно відрізняється від нашої, бо в нашому варіанті підлога вистелена сучасною тротуарною плиткою і стоять євровікна (це в будинку 1703 року!).
Наступна пам’ятка не є національною, проте може сміливо кинути виклик своїм титулованим сусідам. Йдеться про найстарішу в Україні лазню, що по вулиці Низовій. Якби власник був трохи спритнішим, то замість банальної пивної міг би влаштувати невеличкий музей лазнево-прального обслуговування. Та й косметичний ремонт споруді точно не завадить.
Навпроти лазні крутиться найулюбленіший атракціон молодших туристів – каруселька від ковалів. Оригінальний дизайн, якість виконання та герби міст, з яких походять майстри, – людям це дуже подобається. Але якщо підняти очі догори, то веселий настрій одразу зникає: на колишньому бастіоні височіє важка коробка новобудови – чи то черговий торговий центр, чи то пам’ятник совісті наших архітекторів і чиновників. Мало того, що ця потвора спаскудила навколишній вид, ще й від близького будівництва по стінах давнього костелу поповзли тріщини, які не сповіщають нічого доброго. Цікаво, ті, хто дозволив цей жах, ще сидять у своїх теплих кріслах? Підозрюю, що так.
Від Художнього музею прямуймо на площу Ринок. Якщо екскурсовод нудний, то він може півгодини розповідати про всі чотири Станиславівські ратуші. Але зазвичай туристів більше цікавить фонтан з яйцем. Жваву реакцію викликають зовсім не пов’язаний з фонтаном «яєчний» замах, віршований вислів Степана Пушика про колишнього заступника мера («Оце Ониськіва яйце зробило містові лице») та історія про мисливців за кольоровими металами, які свого часу кастрували бідолашне яйко. А ось відвідати краєзнавчий музей туристи чомусь не прагнуть. Можливо, їх би зацікавила подорож на ратушну вежу, як це давно робиться у Львові?
 Вірменська, 1. Отака вона – ревалоризація |
Колись з площі Ринок було добре видно Вірменську церкву, але тепер її надійно затуляє громада «Арс-Дому». Перед церквою екскурсоводи обов’язково розповідають про місцеву чудотворну ікону, яка зараз у Гданську. От, якби її повернути, то потік туристів, напевно, збільшився б удвічі!
Пару метрів праворуч і ми на розі Вірменської і Страчених. Тут бачимо нутрощі пам’ятки архітектури, будинку ХІХ століття, Вірменська, 1. Його збиралися ревалоризувати (відновити в тому ж вигляді), знесли частину стін, а потім усе зупинилось. Якщо так піде і далі, то гідам доведеться вигадувати легенду про місцевий аналог сталінградського будинку Павлова. Та хоч би не знесли…
Далі – синагога. Звісно, відновлення мавританських веж додало б їй шарму, втім вона непогано виглядає і так. А ресторанчик у сусідньому готелі приваблює любителів кошерних страв.
Сквером Міцкевича я переважно закінчую екскурсію містом. Пам’ятник великому польському поетові справедливо вважається кращим у місті, а розповідь, звідки взявся шрам нижче поясу, вносить певну інтригу. Цікава туристам і обласна дитяча бібліотека, колишній «Сокіл». Але будинок тісно обступають дерева, тому взимку він виглядає значно краще. А якщо туристів ще й завести до вестибюлю, то вони обов’язково згадають дитинство, розглядаючи казкові фрески на стелі.
Остаточний фініш екскурсії – біля великої, теж від ковалів, фоторамки, що в сквері за медуніверситетом. Кажуть, що фото на пам’ять в тій рамці гарантує повернення до Франківська. Жоден ще не відмовився сфотографуватись…
P. S. Ми показали «парадне» місто, свідомо оминаючи об’єкти, за які має бути соромно. Чого варті лишень руїни пивзаводу чи аварійний палац Потоцьких. Натомість, з них можна зробити надприбуткові туристичні об’єкти, якщо, звісно, думати головою, а не іншими частинами тіла.
Comments are closed.