У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття дівчатам у родинах духовенства відводилась лише одна роль – дбайливих господинь і берегинь домашнього вогнища, пише Репортер.
Чулася покривджена
Коли виникало питання, кого із дітей відправити на навчання, зазвичай вибирали синів. Наприклад, донька отця Йосифа Нижанківського Осипа у 1882 році таки вступила до Дрогобицької гімназії, але вже через рік покинула її через матеріальні труднощі. Натомість, її брати продовжили навчання.
Дівчина описала це як справжню особисту драму:
«Я мала щось тринадцятий рік життя. Що за трагедія була в моїй молоденькій душі. Я так плакала! Отже ж школа не для мене. Моя мрія стати вчителькою не здійсниться… Мої найближчі і дідо дивилися на мене, як на будучу відданицю. Малам п’ятнадцять літ, як питомець* Здерковський був моїм серйозним претендентом (на шлюб – Авт.), а я зовсім в целібаті. Я все чулася покривджена, що не дали до школи ходити».
Для пересічного душпастиря вигідне заміжжя доньки тоді було важливішим, ніж її освіта. Самостійна праця часто розцінювалася як доказ крайньої убогості родичів дівчини. З часом ставлення до освіти жіноцтва у Галичині зазнало змін, і вчителювання розглядалося вже не тільки як єдиний доступний спосіб заробітку, але і як самопожертва для добробуту нації.
«Татусеві дочки»
Щоправда, були сім’ї, в яких жіночій освіті відводили велику увагу. Дочка священика Івана Озаркевича, у майбутньому відома письменниця і феміністка Наталія Кобринська (1855-1920), отримала добру освіту.
«Науку побирала я дома, мала якийсь час учительку, а дальше учив мене сам батько» – писала вона.
У розпорядженні дівчини була велика домашня бібліотека. Чимало цінної літератури постачали брати, які навчалися у Чернівецькій та Львівській гімназіях, а згодом – у Віденському університеті. За сприяння батька у 1882 році Кобринська їздила до Відня, де слухала лекції в університеті, згодом відвідала Цюріх і Женеву.
Парох села Біла на Тернопільщині Амвросій Крушельницький підтримав бажання своєї доньки Соломії навчатися співу і пішов на безпрецедентний на ті часи вчинок – погодився на розірвання її заручин із семінаристом Зеноном Гутковським. І зробив це, незважаючи на осуд загалу, поставивши під загрозу особисте щастя інших своїх незаміжніх доньок. Як згадувала сестра Соломії Олена, «люди почали обмовляти нашу родину, говорити, що дочки Крушельницьких не хотять виходити заміж за теологів, почали оминати наш дім. Богослови більше не приїздили женихатися до Білої, і жодна сестра Соломії не вийшла заміж за священика».
Більше того, Крушельницький взяв у банку позику (аж 2000 ринських**) на освіту доньки в Італії та восени 1893 року разом із нею поїхав у Мілан. Там Соломія почала навчатися у славнозвісного професора Фаусти Креспі.
А співати могли родинами
У вихованні дівчат із священичого середовища основний наголос робився на засвоєнні етикету. Інколи для них наймали гувернанток, які навчали іноземних мов. Так, Ольга Рошкевич, перше велике кохання Івана Франка, тривалий час виховувалася у родині декана Проскурницького, де гувернантка із Женеви мадам Монсе навчала її німецької та французької.
Дівчатам давали основи музичної освіти. Наприклад, у сім’ї пароха Підпечар (тоді Станиславівського повіту) Климентія Кульчицького були четверо доньок і всі вони отримали добру музичну освіту.
Так само у родині пароха Угорників Михайла та Ірини Ганушевських музичні здібності мали усі дев’ятеро синів і доньок. Вони часто влаштовували домашні концерти, на яких співали народні, стрілецькі та пластунські пісні.
Гра на фортепіано була невід’ємною складовою шляхетного виховання. Крім фортепіано, гітари чи скрипки, велику популярність мала цитра. Свого часу кожна високоосвічена людина вважала справою честі вміти грати на цьому інструменті.
«Насамперед навчіться шити…»
На відміну від селян, діти священиків у ранньому віці не займалися важкою фізичною працею. Їхнім головним обов’язком вважалося сумлінне навчання. Згодом вони починали допомагати матері у веденні господарства.
Як стверджувала Наталя Головацька, суворий розпорядок дня готував її та сестер до майбутньої праці у ролі їмостей:
«Мама подбала, щоб ми, дочки, вміли все робити, що треба, на господарстві: доїти корів, поратися з молоком і біля кухні, щоби вміли варити і пекти, а передовсім, тримати зразкову чистоту в хаті і на городі, зокрема, й біля квітів. Мусили ми вміти й шити на машинці Zinger, якою добре орудувала мама».
Схоже згадувала донька священика із села Угринів (тоді Сокальського повіту) Ірина Кашубинська. За її словами мати була дуже вимогливою і після гімназійних іспитів заявила:
«Якщо хочете йти на вищі студії, то насамперед навчіться шити…».
Пікантне питання
Діти селян часто були більше проінформовані про статеве життя, ніж їхні однолітки з інтелігентних родин. Особливо сильному контролю піддавалися молоді дівчата перед заміжжям, їм не дозволялося залишатися наодинці із чоловіками. Так само існувало «табу» на читання сенсаційної преси, жіночих романів сумнівної якості, а також творів окремих класиків, наприклад, французького письменника Гі де Мопассана.
Релігія і патріотизм
Християнська мораль була основою виховання. Релігійне виховання забезпечувалося через спільні молитви батьків і дітей, духовну літературу, участь у богослужіннях та прощах до святих місць (наприклад, у Гошів чи Зарваницю), дотримання усіх християнських обрядів під час свят.
За словами мешканки Івано-Франківська Марти Ганушевської-Малкош, її батько отець Михайло Ганушевський завжди намагався допомогати бідним людям і цим давав приклад своїм дітям. Їх вчили бути милосердними, ввічливими, слухняними, скромними та ощадними, дбати більше про духовне зростання, ніж про матеріальне благополуччя. В оселі Ганушевських завжди було багато історичної літератури, часто обговорювалися питання з минулого України. Таким чином любов до історії та рідної землі передавалася від старшого покоління до молодшого.
