У вересні 1939 року Червона армія «визволила» Західну Україну та Білорусію. Місто Станиславів совіти назвали Станіславом і перетворили на потужну військову базу. Одна з частин розмістилась на території колишньої в’язниці «Діброва».
Казарми на Голуховського
Перед війною з німцями Станіславська область була прикордонною — за Яблуницьким перевалом уже лежала Угорщина. 400 км державного кордону прикривала 12 армія, штаб якої розташовувався у Станиславові. Їй підпорядковувалася 64 ВАД (винищувальна авіаційна дивізія), якою командував полковник Осадчий. Авіаційне начальство теж містилося в обласному центрі, але де саме — невідомо. До складу дивізії входило чотири винищувальних полки, один з яких — 12 ВАП — наприкінці вересня перелетів з Тернополя до Станіслава. Льотчики заселились у старі польські казарми на вулиці Голуховського, де раніше була тюрма. Не виключено, що там же квартирував і штаб дивізії.
Командир 12-го полку майор Павло Коробков мав авторитет серед авіаторів. У свої 30 років він встиг взяти участь у громадянській війні в Іспанії та радянсько-японському конфлікті на річці Халхін-Гол. За Іспанію, де він провів 32 повітряних бої та особисто збив чотири літаки, отримав зірку Героя. Тоді «героїв» давали вкрай рідко, радянська країна знала їх поіменно, та для мешканців Галичини ці прізвища нічого не значили.
На Голуховського, тобто Чорновола 119а, розташовувались казарми, штаб, навчальні класи, їдальня, лазня та склади. Родини офіцерів мешкали у двох будинках за територією, де колись проживали сім’ї в’язничного персоналу.
Втім, більшу частину часу авіатори проводили на аеродромі, до якого пішки 10 хвилин. Цим Станіслав відрізнявся від інших міст, де особовий склад возили на роботу машинами.
Переїзд до Бовшіва
У полку було чотири авіаційні ескадрильї (АЕ). Перші дві літали на монопланах И-16, яких називали «ішаками». Третя й четверта мали на озброєнні біплани И-15 та И-153 («Чайка»). Крім того, у полку було кілька учбово-тренувальних літаків УТ-4 — подібних на И-16, але двомісних.
Військовий історик Марк Солонін так характеризує ці літаки:
«Немає жодних підстав сумніватись, що тихохідний біплан И-153 станом на літо 1941 року безнадійно застарів і по загальній сукупності ТТХ (тактико-технічних характеристик — Авт.) був найбільш «безнадійним» серед усіх типів радянських винищувачів початку війни».
Тодішнє військове керівництво це добре розуміло і на кінець 1941 року полк планували оснастити новими літаками. А для цього ще треба було продовжити і розширити злітно-посадову смугу аеродрому, який будували ще поляки. Ранньою весною полк і батальйон обслуговування перемістили у польовий табір біля села Бовшів, що під Галичем. На польовому аеродромі йшли напружені тренування. Пілотів навчали фігурам вищого пілотажу, польотам за маршрутом, тактиці повітряного бою.
А що відбувалось у Станіславі? На це відповість молодший лейтенант Данило Купченко, який до війни служив техніком авіаційної ланки.
«На зимових квартирах залишилися сім’ї та, звичайно, знайомі дівчата, з якими здружилися. Через це місто Станіслав притягувало нас як магніт. Треба сказати, що командир полку майор Коробков не балував нас звільненнями – їздили здебільшого офіцери, в яких у місті жили родини.
Але ми на командира образ не мали, поважали його і пишались ним. Це був вольовий і досвідчений командир. Через це, мені здається, особовий склад полку в перші дні війни поніс невеликі втрати в живій силі і техніці, порівняно з іншими військовими частинами».
Останнє твердження досить дискусійне — 22 червня 1941 року 12 ВАП втратив 59% літаків.
Нічні польоти
Про один цікавий випадок, що трапився за два місяці до початку війни, згадував командир 2-ої ескадрильї капітан Костянтин Тимофєєв.
Йому та інструктору з техніки пілотування Василю Гузєєву командир поставив задачу виконати нічній політ. Льотчики набрали висоту й погасили усі вогні на крилах і хвості. А далі, замість літати над Карпатами, розвернулись у бік Станіслава. Зробили кілька кіл над дахами будинків на дуже малій висоті, потім зайшли у свою пілотажну зону й після тренувань сіли в Бовшеві.
«Зранку дзвонить телефон на квартиру, — продовжує Тімофєєв. — Беру слухавку, там командир полку. Каже: «Бери Гузєєва і приїздить до мене в штаб». Ну, думаю, попали ми з Васею за цей політ над містом. Передав йому, що нас терміново викликають, він теж розхвилювався.
Поїхали на аеродром, заходимо в штаб. Дивлюся — там повно цивільних і незнайомих військових у високих чинах. Вася каже «Зараз нам перепаде за вчорашні викрутаси над Станіславом».
До нас підходить високий чоловік у цивільному та питає: «Ви літали вчора над містом уночі?». Похмуро відповідаємо: «Так точно, ми».
І тут він простягає до нас руку, починає дякувати:
«Цієї ночі, завдяки вашим польотам, ми розкрили мережу фашистських агентів і зрадників. Вони прийняли вас за німецькі літаки і почали подавати сигнали. У гарнізоні оголосили тривогу та затримали понад 200 шпигунів. Вранці, на багатьох будинках ми виявили фашистські знаки».
Ми з Васею чекали на покарання, а нам ще й подякували!».
Цікаво, які такі «фашистські знаки» лишили агенти і що вони сигналізували літакам? Може подумали, що почалась війна?
А що вона почнеться, ні в кого сумнівів не було. Німецькі літаки часто порушували кордон, а радянським забороняли відкривати вогонь, натомість приписували «видавлювати» порушників на їхню територію. Через цей наказ капітан Тімофєєв ледь не загинув, коли 22 червня 1941-го впритул наблизився до німецького бомбардувальника і «впіймав» кулеметну чергу. Тоді він зрозумів, що це вже справжня війна, та збив «Юнкерс».
Кулеметна черга на прощання
Повітряні бої першого періоду війни «Діброви» стосуються мало, оскільки 12 ВАП воював на Бовшівському аеродромі. Хоча, 23 червня до Станіслава перелетів 247-й винищувальний полк, який перед тим дислокувався у Садгорі, біля Чернівців. Полк поніс найбільші втрати в дивізії (42 літаки) і його пересунули подалі від румунського кордону, звідки регулярно прилітали німецькі бомбардувальники. Хоча полк — це ще голосно сказано, бо на станіславське летовище приземлилися десять И-153 і два И-16. Тут було трохи спокійніше, адже угорці оголосили війну СРСР лише 27 червня.
Коли ж це сталося, виникла потреба в евакуації сімей авіаторів. Наприкінці червня біля ДОСів (дім офіцерського складу) на Голуховського дружини й діти військових чекали вантажівки. Раптом з пагорба у сусідньому парку якась пані відкрила по натовпу вогонь із кулемету. Зчинилася паніка, кілька жінок дістали поранення у ноги, решта забігли у під’їзд та заховались у підвалі.
Командир полку послав у парк озброєний патруль і негайно викликав вантажівки, які відвезли людей на вокзал. Там Коробков організував поїзд з товарних вагонів та відправив на схід. Але рейс відбувався з «пригодами». Капітан Тімофєєв пише, що ешелон ледь не знищили німецькі диверсанти.
«По дорозі туди, ніби як супроводжуючі, підсіли 10 фашистів у радянській військовій формі. Вони мали пустити цей поїзд під укіс, але всіх врятувала Ніна Осадча — дружина начальника аеродрому. На жаль, сама вона при цьому загинула.
Неподалік від великої станції «Ліски» поїзд зупинився. Фашисти зібралися в коло і стали їсти. Ніна Осадча проходила поруч і почула, що вони розмовляють німецькою. Вона цю мову знала, тож зрозуміла — говорять про знищення ешелону. Жінка побігла до будки стрілочника, зачинилася там і телефоном повідомила станцію про небезпеку. Німці це помітили і застрелили її через вікно з автоматів. Потім загнали людей у вагони, заперли двері й потяг рушив. Однак на наступній станції їх уже чекали НКВСівці. Німців заарештували — ними виявилися переодягнені парашутисти».
Невдовзі за цивільними на схід відійшли останні підрозділи Червоної армії. Недовга епоха перших совітів у Станиславові закінчилась. «Діброва» чекала нових господарів.
Автор дякує директору музею «Герої Дніпра» Яремі Кваснюку за надані спогади авіаторів
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.