Осип Сорохтей, один з перших українських експресіоністів, завершив свій життєвий шлях 28 листопада 1941 року у Станиславові. Відійшов у самотності, не було у цю мить коло нього ні близьких, ні друзів.
В цей день Фотографії старого Львова публікують кілька споминів про останні дні Осипа Сорохтея та його відхід у вічність. Тексти подаються за редакцією авторів, передає Репортер.
1. “Останній раз я бачився зі Сорохтеєм за большевиків восени 1939 р. у Станиславові. Ми оба учителювали тоді – він у гімназії, я через короткий час у дівочій семінарії. Були це пам’ятні дні. Прихід большевиків вдарив обухом усіх по голові. Copохтей був страшенно пригноблений. Коли я сказав йому, що маю надію виїхати по цей бік, він побажав мені успіхів і висказав надію, що побачимося в кращих часах. Та не діждався, переживання під червоними підкосили його сили.”, – Дам’ян Горняткевич, художник, випускник Краківської академії мистецтв.
2. “Як згадує художник Михайло Зорій, він із Сорохтеєм часто гостювали один в одного, мали довгі бесіди. Хоча Сорохтей і не відзначався відкритістю, був обтяжений мистецькими проблемами: публікація карикатур відвернула від нього знайомих; некомфортним особистим життям, проте спокійний і романтичний Зорій припав йому до душі. Молодший на 18 років Михайло Зорій цінував професійні поради колеги, трепетно зберігав подаровані йому рисунки Сорохтея. Зорій був першим, хто дізнався про смерть маестро: той останні дні мешкав самотньо – дружина з дітьми перебували у Снятині. Сорохтей кілька днів не приходив до роботи, тож Михайло Йосипович із сусідами виламали двері і застали уже мертвого художника – лікарі констатували смерть після другого інфаркту.” – Надія Бабій, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри дизайну і теорії мистецтва Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
3. “В листопаді 1941 року, в час німецької окупації, прибув знову до Станиславова, сподіваючися стати на працю в Український Гімназії. Несподівано, вночі з 27 на 28 листопада 1941 помер Сорохтей на удар серця в одній із станиславівських гостинниць, подібно, як колись, 1909 року, видатний український композитор — Денис Січинський.” – товариш О.Сорохтея з державної чоловічої вчительської семінарії Іван Ставничий.
4. “Життя його могло закінчитися інакше, але для цього треба було бути іншою людиною. Так помер Художник. Плоть від плоті, дух від духу свого народу. Художник, чия творчість, подібно до творчості найемоційніших митців першої половини XX сторіччя, концентрувала в собі, наче незаживна рана, духовне каліцтво світу, в котрому він народився й з котрого передчасно пішов” – мистецтвознавець Олена Ріпко.
5. “Осип Сорохтей був похований на міському цвинтарі у Станиславові (тепер це місце носить назву Меморіального скверу). Однак не мав спокою і по смерті. У 80–ті влада прийняла рішення зруйнувати поховання і створити на їх місці сквер. Стараннями родини останки О.Сорохтея були перенесені на Івано-Франківське міське кладовище, село Чукалівка.” – мистецтвознавець, історик Адріяна Грушинська.
6 “Історичні цвинтарі в Івано-Франківську знищені. Всі. Шкода за всіма, та найбільше жаль за тим, що був загальноміським. Він має свою промовисту історію, яка фіксує не тільки роки людського життя, а й основні віхи історії міста, краю, нації. Проте сторінки цього цвинтаря, незважаючи на те, що вони були кам’яними, стерті майже всі.
З постанням нового міста постало і питання організації нового цвинтаря. Він був започаткований на віддаленому колишнім передмісті, на межі Княгинин-Колонія, в другій половині XVIII ст. Був за формою прямокутним і займав площу 5,5 га. Цвинтар назви не мав. Перші могили на ньому з’явилися в 1782 р. Він був старший за віком, ніж найвідоміші і найстаріші в Україні цвинтарі Личаківський у Львові (1786) та Байкове кладовище в Києві (1834). Як і місто, змінював своє обличчя й цвинтар, поступово набирав чинності. Розростаючись, приймав на вічний спочинок нові й нові покоління мешканців міста. Тут було здійснено майже п’ять тисяч поховань.
Навіть дві світові війни, які так жорстоко обпалили Прикарпаття, виявились для цвинтаря менш руйнівними, ніж застійні часи. У 1970-х рр. на цвинтарі стали творитися варварські події. Хулігани розбивали гробниці, викидали з них домовини, розкидали кістки померлих, можливо, шукаючи коштовностей. На могилах влаштовували п’яні оргії, картярські ігри. Міліція не чинила перешкод. Містом ширилися чутки, що ці неподобства діються з мовчазної згоди місцевої влади, котра прагне знищити цвинтар. Особливо муляли очі стрілецькі могили, що ще збереглися. Крім того, поруч завершувалось будівництво готелю (1975) та нового театру (1980). При цьому була знесена колишня німецька кірха, збудована 1885 р., на той час уже перетворена на спортивний зал.
Тому і приймає міськвиконком у 1980 р. своє найвандальніше рішення в багатовіковій історії міста: «Кладовище – ліквідувати! На його місці розпланувати сквер…». Цвинтар вмирав важко і болісно. У міста силою віднімали історію і воно відразу збідніло – духовно. Родичам померлих надавали змогу перепоховати їх на новому міському цвинтарі в с. Чукалівці.” – краєзнавці М. Мицан та М. Головатий.
7. “…Станиславівська влада постановила будувати нове приміщення для драматичного театру. Новий будинок театру будується поруч зі старим міським кладовищем. 1974 року виконком міської ради постановляє знести кладовище, зберігши лише 12 могил. На місці решти має бути висаджений міський парк відпочинку, оскільки сусідство могил театру не пасує… На місці захоронень січових стрільців будуть прокладені прогулянкові доріжки.” – письменник Роман Горак.
8. “Могила художника знаходиться на Чукалівському кладовищі м.Івано-Франківська. Меморіальний пам’ятник, де на латуні викарбований відомий автопортрет О.Сорохтея, створений за проєктом народного художника Еммануїла Миська.” – мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, член Національної спілки журналістів України Володимир Баран.
9. “На Чукалівському кладовищі поруч з Осипом Сорохтеєм у тій самій могилі похована донька – Христина-Марія Сорохтей (1934 – 1988рр). Навпроти через алею, трохи навскіс – могила сина – Ярослава Сорохтея (1930-1982рр).
Дружина Осипа Сорохтея – художниця Марія Карп’юк (1900-1978рр) проживала останні роки з молодшою донькою від другого шлюбу – Надією Самуляк. Похована в Києві на Лісовому Кладовищі.” – мистецтвознавець, історик Адріяна Грушинська.
10. “Не зазнавши розуміння за життя, О. Сорохтей канув у довге забуття. Лише 1970 р. була зібрана перша (й посмертна) виставка творів художника в залах Львівського музею українського мистецтва. Після неї 1980 р. відбулася ще одна. Та ці неповні виставки не були належним чином оцінені критикою, не дістали розголосу. Історія української культури залишалася збідненою на прекрасне і яскраве ім’я.
Через часткове замовчування спадщини митця і надто поверхове її інтерпретування він був сприйнятий лише як карикатурист, трохи не ментор, охоронець моралі. Твори сатиричного, портретного, побутового, а також “релігійного” жанрів, відірвані один від одного, втратили не тільки естетичну цілісність, а й глибоко драматичний громадський зміст.
Та досить поставити всю творчість О. Сорохтея у контекст історії і європейського мистецтва першої половини XX ст., щоб зрозуміти значення цього непересічного явища для вітчизняної культури.” – мистецтвознавець Олена Ріпко.
Більше інформації про життя та творчість Осипа-Романа Сорохтея можна віднайти на сайті, створеному благодійним фондом РУСТ за сприяння УКФ www.sorokhtei.org.ua
