11 знайомців Січинського. Як склалося життя "першого українського терориста" після втечі з в'язниці

Життя деяких людей нагадує вибух. Вони живуть тихо й непримітно, потім щось втнуть і миттєво стають знаменитими. Але слава – річ мінлива. Про них швидко забувають, і подальше їхнє життя істориків мало цікавить.

Так сталося з нашим героєм, який двічі привернув увагу світової преси, а потім згас, забутий усіма, пише “Репортер“.

«Нецікавий» професор

Людям, які більш-менш цікавляться історією, добре відоме ім’я Мирослава Січинського. Він вбив австрійського намісника Галичини, чим заслужив сумнівний титул «першого українського терориста». Потім був гучний судовий процес, багаторічний вирок і блискавична втеча з тюрми «Діброва». А далі?

Насправді, життя Січинського й після втечі було доволі насиченим. Доля зводила його з багатьма цікавими людьми, чиї імена міцно закріпились в енциклопедіях…

Мирослав Січинський народився 11 жовтня 1887 року в селі Чернихівці теперішнього Збаразького району Тернопільщини. Його батько Микола Січинський був священиком, часто змінював парафії й помер у Стопчатові, що на Косівщині, коли Мирославу було шість років. Хлопець мав 13 братів і сестер, одна з яких – Клементина (за чоловіком Авдикович) – пізніше заснувала у Львові кондитерську фабрику, що й досі працює під торговою маркою «Світоч».

До школи він ходив у Коломиї, там же поступив до гімназії, а завершував її вже в Перемишлі. Далі – Віденський університет, переведення до Львова, філософський факультет. Там він познайомився з професором Михайлом Грушевським. У спогадах Мирослав дає історикові не надто улесливу характеристику: «Він не робив особливого враження на студентів і тому не мав впливу на освіту, на вироблення світогляду. Не був тим, що називається «педагогом». Як лектор був для студентів мало цікавий. Не один казав: «Волію його читати, ніж слухати».

Правда, це не завадило Січинському ближче зійтися з «нецікавим» професором і навіть брати в того гроші. Збереглися листи, з яких видно, що Грушевський давав студенту готівку на підтримку якоїсь політичної організації.

Дві короткі зустрічі

Інше знайомство Січинського тривало не довго, втім, наробило найбільше галасу. 12 квітня 1908 року він записався на прийом до австрійського намісника Галичини графа Андрія Потоцького. Це був найбагатший магнат Галичини, прямий нащадок і тезка засновника Станиславова.

Щойно зайшовши до кабінету, студент дістав револьвер і випустив у губернатора чотири кулі. При цьому, вони ще встигли перекинутись парою слів. Потоцький запитав: «Хто це? Тримайте його!», а Січинський крикнув: «То за Каганця і за нашу кривду!». Пізніше він пояснював свій вчинок відплатою за кривди українського народу і за смерть селянина Марка Каганця, якого австрійські жандарми вбили під час заворушень на виборах до сейму. Також Січинський звинувачував Потоцького у фальсифікації виборів, де багато місць отримали представники не тої політичної сили, якій симпатизував студент.

Прокляття головного лікаря ІІ. Ревнощі та вбивства у цивільному шпиталі Станиславова (ФОТО)

Далі був суд, смертний вирок і цісарське помилування у вигляді 20 років за ґратами. Терориста етапували до станиславівської тюрми «Діброва», що вважалася супернадійною. Не встиг Січинський обжитись у камері, як українська інтелігенція стала готовити йому втечу. Ключова роль тут належала молодому практиканту адвокатського бюро Дмитру Вітовському. Заколотники зібрали кошти, підкупили двох охоронців, знайшли конспіративне житло та продумали шляхи переправлення втікача за кордон.

Пізно ввечері, 9 листопада 1911 року, «свій» охоронець вдало провів переодягненого Січинського через усі пости й вивів до міського парку, що напроти тюрми. У мемуарах Мирослав описує цей епізод скупо: «В парку був Вітовський. Привіталися. Він сказав, куди йти. Пройшов через місто. Ніхто не пізнав».

Їхні шляхи більше ніколи не перетнуться. Подальший життєвий шлях Вітовського оповитий героїчним ореолом. Із вибухом Першої світової він записався до Легіону Січових Стрільців, його сотня першою увірвалася до Галича у 1915 році, а над ратушею офіцер наказав підняти жовто-синій прапор, за що отримав прочухана від австрійського командування. Під час розвалу Австро-Угорщини Вітовський був одним із керівників Листопадового чину, коли українці захопили владу у Львові, внаслідок чого постала ЗУНР. Став першим міністром республіки та творцем її збройних сил – Української Галицької Армії. Загинув у авіакатастрофі в 1919 році, коли повертався з міжнародної конференції у Парижі.

Скандинавські приятелі

На початках Січинський переховувався у селі Вікторів, потім рушив до Чернівців, де пробув більше місяця. За той час друзі організували фальшиві документи, з якими Мирослав виїхав за кордон. За іронією долі потяг проїжджав станиславівський вокзал, що весь був обклеєний афішами про втечу терориста. Втім, Мирослава ніхто не впізнав, й він через Львів і Краків дістався Берліна. Його супроводжував адвокат Ансельм Мозлер. У німецькій столиці він попрощався, вручивши Січинському паспорт якогось юриста, квиток до Швеції та збірку англійської поезії, щоб той не сумував у дорозі.

Яким був Станіслав влітку 1941. Нотатки нациста-журналіста (ФОТО)

Але до Швеції Січинський не доїхав. В купе він познайомився з одним поліційним чиновником, який… порадив їхати до Норвегії, навіть обіцяв допомогти влаштуватися.

«Оселився я в селі, – пише Мирослав, – що звалося Парадіз (рай). Тут встоїть гарний інститут вивчення моря. В цім інституті я й познайомився з Нансеном».

Мається на увазі Фрітьйоф Нансен, легендарний дослідник Півночі. Протягом 1888-1889 років він першим пересік льодовиковий покров Гренландії зі сходу на захід. У 1895 на кораблі «Фрам» здійснив експедицію до Північного полюсу, висадився на лід, дійшов до відмітки 86°13’46”, але через брак харчів і поганий стан учасників експедиції був змушений повернути назад. До Північного полюса не дійшов 400 км. Потім Нансен був посланником Ліги Націй, займався питанням військовополонених, надавав допомогу голодуючим у СРСР. У 1922 році отримав Нобелівську премію миру.

Але повернемось до Січинського. Він пішки походив по тамтешніх селах і зауважив, що Норвегія дуже нагадує… Гуцульщину. Втім, незабаром йому довелося забиратись із гостинної країни. Адвокат, за паспортом якого він жив, затребував документ назад. Мирослав отримав інший і, щоб уникнути зайвих запитань норвезької поліції, перебрався до Швеції.

А там йому дуже сподобалось: рівень освіти, соціальні гарантії, демократія, організація сільського господарства. Замешкав у Лунді, ходив до робітничої школи, познайомився з соціал-демократом, професором Рікардом Сандлером. Той не належав до кабінетних науковців. Активно займався політикою, редагував журнал «Тіден», обирався до риксдагу (тамтешнього парламенту), був міністром фінансів, торгівлі, закордонних справ, а у 1925 році посів крісло голови уряду, ставши наймолодшим прем’єром Швеції.

Вони настільки затоваришували, що, коли професора перевели до Стокгольма, Січинський довший час жив у його квартирі. Це було дуже слушно, адже гроші, які йому зібрали на втечу, майже скінчилися. Аби звести кінці з кінцями, Мирославу довелося влаштуватись підсобником на ферму.

Україна понад усе!

Влітку 1914 року Сандлер, який час від часу навідувався додому, сказав, що ввечері до них прийде гостя – російська революціонерка. Нею виявилася скандальна Олександра Коллонтай. Про її розбещеність ходили легенди. Свого часу, аби займатися революційними справами, вона кинула чоловіка та п’ятирічну дитину. Після жовтневого перевороту зробила блискучу кар’єру – була народним комісаром громадського призрення (щось на кшталт міністра соцполітики), ставши першою жінкою-міністром в історії Росії, начальником політвідділу Кримської армії, членом ЦК. Вийшла заміж за червоного командира Павла Дибенка, що був на 17 років молодшим за неї. Активно проповідувала теорію вільного кохання, але не змогла пробачити зради чоловіка й розлучилася. З 1922 року – на дипломатичній службі, перша в історії жінка-посол.

Коли Коллонтай «напарфумована, перфектна», прийшла до Сандлера, між нею й Січинським виникла затята суперечка. Гостя мала відверті українофобські погляди: «Ніякої України нема! Яка там Україна? Все змішане. Нема етнографічної межі. У вас нема літератури. Був один Шевченко та й він помер».

Прокляття головного лікаря. У цивільному шпиталі Станиславова багато керівників помирали передчасно

Але Мирослав швидко поставив нахабу на місце. «На щастя, в мене була мапа, на якій було зазначено Україну. Цей очевидний факт зробив вражіння, і Колонтай явно зніяковіла. На її заперечення, що української мови «нема», я виволік книгу, в якій було надруковано відому постанову Російської Академії Наук про самостійність української мови (з 1906 р.).

У Колонтай зіпсувався настрій і вона скоро пішла».

Далі буде.