Родина Дмитра Ганчука із села Топільське Рожнятівського району ділить хату з музеєм.
Майже половину їхнього будинку займають старожитності, бачив “Репортер“.
Усе на своєму місці
До музею Ганчука веде кам’яна стежка, яку проклав ще його дід. Через ліс, вгору, перестрибуємо з каменя на камінь, аби не стати в болото, бо щойно пройшла гроза.
На Паньковім горбі, а так у селі називають цю частину Топільського, стоїть одинока хата Ганчуків. На порозі зустрічає усміхнений пан Дмитро. Запрошує всередину. Хата звичайна, музеєм поки й не пахне.
А він на другому поверсі. У невеличкому коридорі стіни акуратно заставлені різними дерев’яними знаряддями столярки – рубанки, долота, пили. Дмитро Ганчук з посмішкою прочиняє двері кімнати, а там… У просторому приміщенні стільки всього багато – кольорового, вишитого й старовинного. Але все воно якось дуже на своєму місці – як удома.
Пан Дмитро аж світиться, коли бачить захоплення. Розказує, що відкрив музей у 2014 році. Він за фахом технік-механік, але давно на пенсії. Частина експонатів – сімейні, щось знайшов сам, щось знайомі передали для доброї справи. Тут багато бойківської тематики. Хоча є і гуцульська вишивка, і сорочки з Полісся.
«Ці кожухи з квітами – то бойківське, – показує пан Дмитро. – Багато одягу з нашої родини. Оцей кожух ще моя мама вбирала. А це моя перша колиска, та й ще мої старші сестри колисалися».
Оцій жертці-вішалці – за сто років. Вона слугувала за шафу, бо складали там верети, сорочки. А на ніч робили спальню й завішували веретами ліжко.
«Колись уся сім’я жила в одній кімнаті – старі, молоді, малі, – говорить Ганчук. – Отак закривалися й робили собі спальню. А тут до жертки колиска з дитинкою прив’язана. За шнурочок взяв і поколисав, коли плакала. Я не раз звідси падав. То сестри так гляділи. Колисали, а то ворозка (мотузка) обірветься, бовх – і паду».
Старожили кажуть
«Я не міг дивитися, як то все викидається й нищиться, – розповідає музейник. – Навіть ви багато чого не знаєте, що тут і для чого. А колись без того ніяк не можна було обійтися. Це все історія».
Пан Дмитро бігає від одного експоната й до другого. Видно, що чоловік цим живе. Захват передається й відвідувачам.
[supsystic-slider id=799 position=”center”]
«Стіл австрійський дав чоловік з села Новиця, а стільці до нього син із Львова привіз, – не вгаває чоловік. – Оцей стілець – лісничого з нашого села. Шкірою оббитий. Ото сідав і себе ґаздов чув».
На стіні багато мисок з квітковими орнаментами. На підвіконні глечики й гасові лампи. Виглядають страшенно живописно.
За найменші речі пан Дмитро може розповідати по годині. Пам’ятає всіх, у кого що взяв. Показує на образ над книжковою полицею. Каже, дуже давній, його передала одна жінка з сусіднього села. Тітка тої жінки з 1916 року, й вона не пам’ятала, відколи був той образ в їхній хаті.
«Личаки отакі – ніде не бачив, у жодному музеї, – хвалиться Ганчук. – Зроблені з березової кори. Одна бабуся 95 років відзначила, то казала, ще пам’ятає, як у селі в такім ходили. То з лика зроблено, тому й личаки. А ці шкіряні постоли – татові. З добротної шкіри, і як збереглися?! Замотувалося волоками – мотузками з кінського хвоста. Оці – то за німців ходили в таких дерев’янках. А це чоботи, хто вже вище був, то такі носили. Отут на фото є файні хлопці у чоботях. Усі в УПА були».
Десь з полиці хапає великий шкіряний ремінь – черес. Каже, в такім не лиш гуцули ходили, але й бойки.
«У селі Камінь, на поді (горищі) знайшов, – розказує пан Дмитро. – То дуже практичний. Поперек гріє, не підорвишся, коли тяжке піднімати».
Онук розкручує діда
Інша кімната присвячена тому, чим займалися люди в селі. Пан Дмитро показує верстат, такий мав бути майже в кожній хаті, бо пряли полотно на одежу.
«Прясти – тяжка робота, – зітхає чоловік. – Льон сіяли, пололи, вибирали. Далі вичісували насіння, а рослину ставили на поліг на два-три місяці, аби зігнивала до волокон. Потім ставили на піч сушити. Восени, коли вже нема багато роботи, то по селі йдеш і чути, як стукають терлиці. Цю соломку ламали раз, другий і робилося таке повісмо – сиве волосся. Вичісували оцими щипцями. Таке грубе йшло на верети, а тоненьке – на полотно».
Це все докладно й наглядно пан Дмитро нерідко показує й розказує школярам, які приходять на екскурсії. Каже, приїздять і з навколишніх сіл. Якось особливо наголошує, що навіть з Брошнева два класи були.
«Є такі діти, що дуже цікавляться, але більше таких, що й не слухає, – посміхається Ганчук. – Я за то гроші не беру. Радий тому, що хтось приходить і тим цікавиться».
«А це куновки – такі відра, аби воду носити, – не вмовкає музейник. – Ще там сир і молоко могли тримати. Поруч – маслянка, аби масло колотити. А там діжа, в якій розчинювали тісто на хліб. Раз на тиждень напікали на всю родину. А то ночви – купеля дитяча. Витесана з дерева. Ще мене купали».
І це ще не все. Є третя кімната під косим дахом. А тут – і кузня, і пасіка, і столярка, різні ваги, глечики, скрині. Теж усе має свою історію.
Найперше в очі кидається великий ковальський міх. На ньому вигравірувано цифри – 1888. Чоловік каже, що його використовували ще у 1970-х. А потім господарку продали родичі, а міх віддали Ганчукові.
До теми: Анничка і кіно. Ласкурійчуки з Верховини розкажуть, як то жити на знімальному майданчику (ФОТО)
«А то такий горшок великий. На село було оден чи два, – пан Дмитро показує на стелаж з різними глечиками, казанами. – То як у когось вісілє було, то зичилося, бо мусіла бути каша пшонена. А тут кочерга, рогач, аби витягати й запихати в піч».
Показує на чисто бойківське знаряддя – цапину. Це такий залізний гак на дерев’яній палиці. Його використовували лісоруби.
[supsystic-slider id=800 position=”center”]
«Наші здавна їхали у Сибір на роботу і брали цапину, то казали на них: «О, то що за хокейна команда з клюшками?», – сміється музейник. – А це дерев’яні вила. Дуже зручні й робити ними легко. Нині таке не використовують, і корів уже не тримають».
Цікаво, що онук Дмитра Ганчука – Левко, зараз взявся розкручувати дідів музей в інтернеті. Хлопчик знімає відеоролики й розказує про те, що дід назбирав і для чого воно. Дуже пізнавально.
https://youtu.be/bqDMnokpmUA
