Цього березня, як і кожного року, Сергій Грабар запрошує на свято джазу. Каже, що кожен з двох днів його фестивалю «Єдність» буде мати окреме гасло. Перший – «крейзі», а другий – «бароко». А я собі згадую, що на початку XVIII століття «бароко» означало те саме, що тепер «крейзі». А щодо джазу, то тут ще веселіше.
Як відомо, 92 роки тому офіційний вождь пролетарських письменників Горький не просто назвав джаз «музикою товстих», пише Володимир Єшкілєв у “Репортері“.
Він у газеті «Правда» детально описав ті асоціації, що в нього народжувалися під найпопулярніші ритми міжвоєнної епохи:
«Наче шматок бруду у найчистішу воду падає дике верещання, свист, гуркіт, рев, тріщання; удираються нелюдські голоси, що нагадують кінське іржання, звучить рохкання мідного паця, ослячий лемент, закличне кумкання велетенської жаби; увесь цей блюзнірський хаос скажених звуків підкоряється ледь чутному ритмові, і, прослухавши це верещання хвилину, дві, проти волі починаєш фантазувати, що це грає оркестр божевільних, вони зійшли з розуму на сексуальному ґрунті, а диригує ними кентавр, розмахуючи здоровенним фалосом».
Можна, звісно, посміятися з цього й просто підсумувати, що автор сирітських оповідань і партійного роману «Мати» був тим ще музикознавцем. Але, з іншого боку, поява такої лютої характеристики музичного напряму у головному друкованому органі «імперії ресентименту» свідчить про те, що звуки музики присутні у змаганнях між тими, хто намагається означити собою епоху.
Джаз недарма вийшов на світову культурну сцену одночасно з Модерном, одразу після закінчення Великої війни. Кожна нова ситуація потребує нового стилю, нових зображень, нового настрою. Ну й нових звуків також. Модерн поставив під сумнів поділ речей на «правильні і неправильні». Джаз поставив під сумнів ритмічні правила організації музики, сформовані за доби органів і клавесинів. Джаз звів на музичний трон сценічну імпровізацію. Тому джаз, а не мілітаристські марші й не «старі пісні про головне», залишиться в історії «музикою Модерну».
Нині, у часи плебейських сумувань за «великим стилем», джаз лікує від багатьох спокус. Зокрема від ностальгії за простотою минулих часів. Джаз нагадує нам, що простота минулих часів – казка. Що справжня музика ніколи не була на боці простоти. Як і справжня література, як і справжнє візуальне мистецтво. Хоча джаз й не в салонах виник, але та бісова простота там ніколи не ночувала. Хто не вірить, нехай послухає записи Дюка Елінґтона, Бенні Гудмена або Оскара Пітерсона.
Те в мистецтві, що протистояло спрощенню, могло бути і «бароко», і «крейзі». Але не опускалося до рівня інструменту, не обслуговувало ідеології, не розважало будівничих вавилонських веж. Краще займатися контрабандою на кордоні між впорядкованістю і божевіллям, ніж єднати весільну музику з виробничими ритмами чергового чиновницького державотворення.
Тому джаз залишається вільним. Як на мене, вільнішим за теперішні музичні ігри на узбіччі репу, що вже втомили своїм провінційним гламуром, «апокаліптичним мурмотінням» та студійними підробками під вуличну революційність. Краще вже слухати «закличне кумкання велетенської жаби» та дивуватися тим несподіваним звукосполученням, що виринають з «блюзнірського хаосу». Джаз, безперечно, не новий континент музики. Але й не те розгладжене корпоративними щіточками поле, на якому одного чудового дня може розквітнути порожнеча на штиб Gangnam Style.
А ще, сподіваюся, на джазовому фестивалі «вистрелить» кліп з кінофільму «Pattern». Тому що також «крейзі».
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.