Газета Погляд

Володимир Єшкілєв: Про творчу працю

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Якби тридцять років тому мені сказали, що у 2020 році мене й далі оточуватиме дрімучий совок, я б не повірив. Я б сказав, що, може, той совок і здатний протриматися так довго у робітничій їдальні (у виг­ляді котлет з картопляним пюре й маринованими кабачками), але я планую перебувати у мистецьких тусовках.

Я був наївним. Ніде совковий сморід не тримається так незрушно, як у мистецьких колах. Де й досі, наче привиди, соваються неспокійні особи й пропагують щось актуальне з колгоспного репертуару брежнєвських часів. Де й далі тривають тарганячі перегони за копійчаними бонусами, що їх чиновники з самовдоволеним виразом на обличчі тицяють «тим вічно голодним мистцям», пише Володимир Єшкілєв у Репортері.

А ще час від часу до мене підскакують якісь альтер­нативно обдаровані, прости Господи, літератори і хитро запитують, чого це я так багато пишу. Аж по цілому роману на рік та ще якісь там сценарії, статті та есе.

Я тим літераторам пояснюю, що професійний письменник має працювати, щоб заробити собі на життя. А вони тупо не розуміють. Бо, як істинні совки, не вважають літературу професією. Для них письмен­ник це такий собі любитель красного слова, який час від часу відривається від навчальної аудиторії (або від начальницького крісла), щоби ­натхненно накалякати «поетичну збірочку» сторінок на вісімдесят та видати її за власні гроші накладом під сто примірників. Бо, крім друзів і родичів, та ­поезія (проза, есеїстика) нікому не цікава.

Володимир Єшкілєв: Про глибокі присмерки розуміння

А далі вбога уява «творчого совка» впирається у презентацію тієї збірочки в бібліотеці, де сидітимуть «поважні професори» у вишиванках (й чекатимуть обов’язкового фуршету) та в членство у спілці письменників, що передбачає наявність більш ніж двох подібних збірочок.

В Україні, на жаль, ніколи не було цехового підходу до літератури. Українські письменники за різних часів єдналися у колективи родинами, партійними осередками, кланами і зграями. Але не профспілками й не цехами.

Радянська спілка письменників, як і інші радянські творчі спілки, виникла за часи Сталіна як орган контролю за певною галуззю публічності. Теперішня НСПУ вже, дякувати Богу, нікого ідеологічно не контролює. Але й не працює як класична (не радянська «похоронно-преміальна») профспілка. Скажімо, я не знаю випадків, коли вона ставала на бік письменника у трудовій суперечці з видавцем. Або колективно – через публічні демарші – обстою­вала правові засади для підвищення гонорарів своїм членам.

Більш широко: нині український літературний процес складають переважно люди, які не живуть з творчої праці. Які пишуть щось таке, що не може конкурувати на ринку. На одного професійного письмен­ника у цьому процесі – хмари тих, кого свого часу назвали «інвалідами творчості».

Цим людям було і є за щастя просто надрукуватися. Ці люди заробляють викладацтвом, журналістикою, дрібним бізнесом і ще чимось. Часто-густо живуть на пенсію та додають до неї зібране з городу. Вони не профі, а любителі. А любителі не створюють цеху. Любительське середовище не поділяється на майстрів, підмайстрів та учнів. Воно формує лише «гуртки». Компліментарні осередки, де роздають нагороди за принципом «я тобі, а ти мені».

Володимир Єшкілєв: Про касти в епоху вірусів

Природа не терпить порожнечі. Якщо якесь місце уможливлення не заповнюється належним смислом, то воно заповнюється підробками, фейками, симулякрами. А згодом на таке місце все одно приходить щось справжнє, але чуже. Зовсім чуже.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.