Під час однієї з нескінченних фейсбучних суперечок написав таке: «Письменники 19-го століття мріяли про таке майбутнє, коли Великий Мовчазний (себто освячена хлопоманами народна маса) отримає голос, вилізе з того льоху, де її зачинили бармалії та скаже своє слово, налите правдою буття.
І ось той Великий Мовчазний виліз у соцмережі, шморкнув, вивісив себе у труселях й підписав фоту: «То є я. А Свєтка пішла за пивом». І цей месидж повторено у різних варіантах мільярди разів. Все в ньому втонуло», пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Знайшлися добродії та добродійки, котрих цей підсумок культурного народолюбства не втішив. Вони згадали Івана Яковича з тим його хрестоматійним мужиком, що є прологом, а не епілогом, а поряд з класиком ще й дрібніших «дітей лісорубів», які з темного культурного льоху виходили аж на всесоюзні комуністичні з’їзди зі своїми віршами та піснями та здобували там довгі негаснучі аплодисменти всього імперського партгоспактиву та інші приємні бонуси.
Минає от вже друге десятиліття ХХІ віку від Р. Х., а наші «культурницькі сектанти» все ще не можуть второпати: доба мужицьких прологів безповоротно минула. Так само, як свого часу минула доба фараонів, часи римських цезарів, а за ними феодальна епоха та багато інших темпоральних локусів, де різні соціальні групи, класи, касти та страти тішилися короткими спалахами своєї історичної актуальності.
Колективний мужик, що виліз з символічного льоху, пробігся планетою, зруйнувавши традиційні держави, потоптавши паростки нових елітарних світів, повоював за світле комуністичне завтра й, врешті-решт, замріявся перед магічним екранчиком смартфону, де знайшов неозорий світ собі подібних та казкові хащі Amazon та OLX.
Варто залишити його саме там з його мріями про новий холодильник, з його Свєтою та пивом, яке вона йому принесла.
Але ж добродії з добродійками ніяк не погоджуються з таким хепі ендом. Вони й далі обтанцьовують порожнє місце з народницькими гаслами на подертих прапорах. Вони шарпають зотлілу плоть глобального опудала в надії на те, що воно знову піднесеться над світом з каїнітським молотом та друїдським серпом у натруджених долонях.
Марні сподівання.
Світло згасло. Масовка розійшлася. Свіжі вітри століття дмуть у вітрила творців нових каст. Вітчизняним «вічним просвітникам» варто було б подивитися навколо й припинити вже бурмотіти мантри про борню яснооких підпасків з глитаями.
Але щось мені підказує: не припинять. Бо ж у заштампованих совковою освітою головах все ще грає радянське: «Ви павєрьтє нам атци, встанут новиє барци». Пальці все ще гортають пожовклі сторінки з описами мужицьких повстань та кампаній розкуркулювання. А нові політичні спекулянти продовжують заробляти гроші на старих трухлявих міфах.
З іншого боку, це вже далеко від стрижневих магістралей історії. Це вже глибока провінція, яка не розуміє, що в її декораціях вже не зіграти Шекспіра. Хіба ще якусь трагікомічну п’єску про борців з вітряками, що, зруйнувавши свій край в ім’я безглуздої ідеї, залишили дітей без майбутнього та примусили їх до еміграції.
То ж будемо сподіватися, що ніхто не погодиться на ролі довбаків та самогубців і та п’єска залишиться в головах «культурницьких сектантів». Що затягнутий епілог мужицької цивілізації буде, все ж таки, світлим та життєстверджуючим. Що від принесеного Свєтою пива ні в кого не скрутить живіт. І всім буде щастя.
Comments are closed.