Нині Україна опинилася в дуже непростій ситуації – війна, коронавірус, економічна криза. Люди у відчаї, а влада, таке враження, ще й «добиває» їх локдаунами і тарифами.
Ну, а про те, що буде далі, «Репортеру» розповів з журналіст, політолог Віталій Портников.
– Пане Віталю, почнемо з найболючішого для більшості – тарифів. Уряд вже пообіцяв знизити ціну на газ, але всі розуміють, що таке рішення матиме наслідки. До чого нам слід готуватися?
– Питання збільшення тарифів на електроенергію і на газ – це питання приведення ситуації в країні до нормальності. Штучне заниження й розділення тарифів для населення та промисловості стало передумовою того, що Україна, як держава, економічно не розвивалася. А ще це створило умови для олігархизації країни та корупції. Нинішні махінації довкола тарифів також виглядають частиною таких оборудок.
У 2014-2019 роках був запропонований механізм, який дозволяв Україні оздоровлювати економіку та виходити на співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями. З одного боку, тарифи для населення були урівнені, а з іншого – та частина населення, яка не могла платити за новими тарифами, отримувала необхідне субсидіювання. В принципі, таким самим шляхом треба йти і зараз, аж допоки тарифи не прийдуть до ринкової норми. А коли з’явиться більше постачальників енергії, люди зможуть платити за цю енергію адекватну ціну.
Нинішня ситуація, так званого «ручного» управління тарифами, призведе до того, що в бюджеті, де зараз не так багато грошей, їх стане ще менше. Питання подальшого співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями буде поставлена на паузу. І в певний момент все одно доведеться ті тарифи збільшувати. Але вже на більшу суму, ніж та, що люди побачать у платіжках за січень.
Це та перспектива, яка чекає на нас, якщо ми й надалі житимемо в країні, якою керують популісти. А небажання українців це розуміти ще більше заганяє ситуацію в глухий кут. «Тарифні протести» повертають нас до соціалістичних методів керування економікою. А ці соціалістичні методи в ринкових умовах – продовження олігархизації країни.
– Чи варто було вводити жорсткий локдаун на свята? Тим більше, деякі обмеження вже зовсім абсурдні…
– Я думаю, що говорити про те, що в Україні був колись жорсткий локдаун – дико. Справжнього локдауну українці жодного дня ще не переживали. Жорсткий локдаун – це повне закриття транспортного сполучення. І мова не тільки про міський транспорт, міжміський чи міжнародний. Жорсткий локдаун – це коли машини можуть виїжджати з міста тільки за спеціальними перепустками. Жорсткий локдаун – це коли громадяни виходять на вулицю лише на 500 метрів від свого будинку і тільки тоді, коли їм потрібно в супермаркет чи в аптеку. Жорсткий локдаун – це коли припиняється робота в усіх офісах. В нас такого не було.
Більше того, коли всі європейські країни вводили більш жорсткі обмеження саме на святкові дні, щоб не дати можливості потенційним поширювачам вірусу зустрічатися між собою за святковим столом, бо кожен святковий стіл – жива епідеміологічна бомба, наші можновладці вирішили, що треба навпаки – хай люди погуляють, а потім сидять вдома. Це абсолютно нелогічно.
При цьому сидіння вдома теж виглядає смішно. Адже частину бізнесу закрили – кав’ярні, спортзали, а частину бізнесу такого ж значення залишили – ті ж перукарні, салони. Транспорт працює, міжнародне авіаційне сполучення працює… Це виглядає не стільки локдауном, скільки намаганням продемонструвати, що ми щось робимо.
– Тобто імітація?
– Навіть не імітація, а дитячість. Знаєте, це схоже на те, як дитина повторює поведінку дорослих людей. Дорослі, умовно кажучи, воюють, а дитина робить собі дерев’яний автомат, біжить на двір і кричить: «та-та-та, та-та-та». Але більше нічого не відбувається, бо це просто війна дітей у дворі. Так і в нашій країні – війна дітей у дворі.
Але в результаті цієї війни українці виявилися останніми в черзі на щеплення. Це означає, що Україна має всі шанси виявитись ізгоєм на європейському континенті вже за кілька місяців, бо наші сусіди вже будуть вчитися жити у вакцинованому світі, а ми – тільки готуватися до вакцинації.
Звичайно ж, наша еліта отримає цю вакцину так чи інакше, а більшість українців просто спостерігатиме за відновленням чужого життя. І так триватиме доти, доки українці голосуватимуть за популістські сили та сподіватимуться на диво.
Ми не можемо нікому дорікати. Бо якщо білоруси чи росіяни не мають сили змінити ситуацію у своїх країнах на краще, то українці просто голосують за зашморг, в який потім лізуть.
– Підприємцям вже почали виплачувати допомогу за «простій» під час карантинних обмежень. Вісім тисяч справді можуть врятувати бізнес?
– Ми з вами прекрасно розуміємо, що 8 тис грн – це зовсім не ті гроші, які б допомогли людям, що втрачають бізнес. Але з іншого боку, ми прекрасно розуміємо, що в нашої країни немає можливостей «накачувати» економіку грішми. Яка може бути допомога, якщо в бюджеті немає грошей? Більше того, в бюджеті закладено допомогу Міжнародного валютного фонду, якої теж немає. Чому ми не розуміємо цього?
За рогом нас чекає й інша небезпека. Зниження платоспроможності населення все одно призведе до краху багатьох бізнесів. Люди просто не матимуть грошей, які б можна було витратити на послуги. Я завжди нагадую, що ця економічна криза – інакша. Адже від коронавірусу й локдауну потерпають всі сектори економіки водночас.
– Що потрібно для того, аби повернути Крим і Донбас – військова стратегія чи довгострокова дипломатія?
– Я вважаю, аби усвідомити ситуацію, в якій опинилася Україна у війні з Росією, потрібен реалізм. Сьогодні окуповані ті території, які фактично були контрольовані Росією з початку 1990-х. Приклади Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії мають бути для нас повчальними.
За ці десятиліття у Молдові та Грузії змінювалася влада і змінювалася стратегія. Країни пробували повернути свої території дипломатією або військовим шляхом, але це ні до чого не призводило. Тому потрібно розуміти, що Україна увійшла в конфлікт з Росією на десятиріччя.
Питання відновлення цілісності України, можливо, доведеться вирішувати нашим нащадкам. Більше того, наше завдання сьогодні – не втратити інші території на сході та півдні України. Така небезпека існує, бо в Кремлі ніхто не забув про путінський проєкт «Новоросія» і в разі послаблення влади будуть спроби повернутися до цього проєкту, це по-перше.
По-друге, потрібно розуміти, що повернення Донбасу і Криму взагалі не залежить від української влади. Дипломатія, як ми бачимо, на путінський режим взагалі не впливає, а з санкціями росіяни навчилися жити.
Військовий шлях наразі не можна розглядати взагалі. Наскільки українська армія готова до відкритої війни з російською армією? Чи не призведе ця операція до втрати інших територій? Чи готове українське суспільство понести величезні втрати, як серед військових, так і серед мирного населення?
Якщо в Росії зміниться політичний режим, ми можемо собі уявити більш-менш швидке вирішення питання Донбасу. Але ми маємо усвідомлювати, що питання інтеграції Донбасу може стати серйозним політичним викликом. Бо на той час уже зміниться покоління, а це може повністю змінити всю політичну архітектуру України, перетворити її на російський сателіт.
А питання Криму – це пастка. І сьогодні ніхто не знає, як з цієї пастки вибратись. Простих рішень тут не буде, українці мають готуватися до десятиріч конфлікту. Якщо український народ не пройде цей іспит, то українська державність зникне з політичної карти світу. Те саме стосується Білорусі.
– Що сьогодні загрожує свободі українців?
– Те, що й завжди. Загрожує Москва, що сприймає Україну як свою потенційну колонію. Загрожує малоросійство, бо в нашому суспільстві завжди були люди, які вважали Україну частиною «руского міра». Загрожує популізм, який тріумфував на минулих президентських і парламентських виборах і став вироком українській державності. Це ще не смертельний вирок, але це ув’язнення. Як швидко українцям вдасться вибратися із цієї тюремної камери, я не знаю. Це покаже час.
– Чи можливі в Україні цьогоріч вибори, передовсім парламентські?
– Це залежить від того, як буде розвиватися економічна ситуація, які будуть настрої у суспільстві. Також це залежить від того, як буде падати рейтинг президента та його політичної сили, а він неодмінно буде падати. І який буде контроль президента над парламентом. Ми бачимо, що зараз Володимир Зеленський цей контроль потрохи втрачає. Фракція «Слуги народу» розділяється на частини, які можуть бути ідеологічно різнополярними та пов’язані з різними олігархічними угрупованнями.
У президента може виникнути ідея щодо проведення парламентських виборів, отримання меншої, але лояльної до президентського офісу, фракції і створення в майбутньому коаліції з лояльними до президента політичними силами. Втім, чітко прогнозувати ситуацію в країні, яка знаходиться перед найсерйознішими економічними випробуваннями, ми не можемо.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Comments are closed.