За тиждень, 22 жовтня, Pianoбой Дмитро Шуров відіграє свій перший сольний концерт у Франківську. Колишній піаніст «Океану Ельзи», «Esthetic Education» та гурту Земфіри представить свій новий альбом «Take off». Дмитро обіцяє багато якісної музики, емоцій, драйву. «Репортер» розпитав музиканта про життя на сцені та поза нею.
— Дмитре, з великим концертом ви у Франківську вперше. Чого чекаєте від місцевої публіки?
— Можна сказати, що Івано-Франківську пощастило — він почує дуже злагоджений та впевнений бенд, який грає все найкраще, що у нас є, при цьому дозволяє собі багато імпровізувати та кайфувати на сцені. Як правило, на концертах діє залізне правило — скільки віддаєш — стільки отримуєш. Я віддаю все, що маю, тому публіка завжди віддячує. Мені дуже подобається, коли люди доповнюють своїм співом наші аранжування, як, наприклад, хорова партія у «Коханні» та «Freedom To Love».
— Альбом «Take Off» присвятили тим, хто прагне злетів і не боїться падінь. Як ви переживаєте падіння?
— Мої злети та падіння, як правило, залишаються всередині мене, або про них знають лише найближчі. Можна сказати, що музика — мій бензин для передачі емоцій, які вирують навколо, вона мій комунікатор. Коли її всередині немає, я починаю депресувати. Але щоразу, коли пишеться щось нове, відчуваю, що зійшов на нову сходинку — як у комп’ютерній грі. І сонце знову починає гріти, як раніше.
— Чим займаєтесь, коли не пишеться? Чи цей процес безперервний?
— Коли не пишу, подорожую з концертами, де граю, співаю те, що написав раніше. Але в мене є й інші інтереси — люблю вишуканий англійський гумор та книжки про море.
— «Silence», останній трек альбому — це 3,5 хвилини тиші. Не ординарно, якщо не сказати більше. А ви самі маєте час для тиші? Що потрібно для комфорту Дмитра Шурова?
— Шерлок Холмс казав, здається, у «Собаці Баскервілей»: «Усе, що мені потрібно, — куряча ніжка та чиста біла сорочка». Щодо мене це теж недалеко від істини. Хоч я б іще додав піаніно та комп’ютер. Якщо людина щось вміє та не надто зачиняє себе у рамках матеріальних речей, то може робити свою справу будь-де.
— Ваші пісні дуже різні — від драйву до меланхолії. Який зараз настрій Pianoбой? Чи залежить від зовнішніх чинників чи лише від особистих переживань?
— Зараз — чудовий, незважаючи на осінь. В якомусь сенсі я ще дитина — потребую постійної зміни картинки, нових вражень. Не можу довго бути щасливим чи розгубленим. Мене надихають контрасти, конфлікти. У цьому плані гастролі — найкращий час для мене. Але вони можуть і виснажувати. Цього місяця, наприклад, у нас буде тиждень, в якому буде шість концертів. Тоді я починаю потроху шукати якісь тихі, нікому не відомі кути, де зможу залягти на дно та прислухатись до себе. Одного разу в якомусь драмтеатрі я сховався під рояль за сценою і мене довго шукали організатори. Та на власний концерт я, звісно, не запізнююсь.
— Як змінився Pianoбой від першого альбому?
— У мене завжди багато питань до себе, це нескінченний процес. Але Pianoбой не настільки давня команда, щоб встигнути змінитись багато разів. Нам шість років. До першого альбому увійшли різні пісні, він фактично був візитівкою. Другий — більш насичений текстами, в ньому багато соціальних тем, хоча вийшов ще до революції Гідності. Третій альбом — поки найемоційніший із трьох. Він ніби кричить слухачам: «Прокидайтесь та живіть на повну!». Сильними сторонами Pianoбоя, на мою думку, завжди були музикальність, тексти, сценічний драйв.
— Раніше ви часто співали російською. Нині у вашому репертуарі побільшало пісень українською мовою. Це закономірність?
— Так, я відчуваю цю потребу. Чудова мова, нею хочеться співати. Але я не ставлю собі мети співати якоюсь конкретною мовою. Вільно володію чотирма й пишу, як пишеться. Чомусь усі пісні, які пишу українською, виходять дуже ліричними й виключно про любов: «Родимки», «Кохання», «Добре з тобою». Не знаю, чому так, але українською хочеться співати про ніжність і сімейні цінності.
Я став більше писати українською після участі у концерті пам’яті Кузьми Скрябіна. Щось відкрилось всередині після виконання «Шампанських очей». З тих пір уже написав чотири пісні українською, які увійдуть у наступний альбом.
— Як ставитеся до виконавців, які дають концерти в Росії?
— Ми не виступаємо в Росії з березня 2014 року. Звісно, критикувати — право кожної людини. Але перед тим, як діяти проти музикантів, художників чи письменників, потрібно добре подумати, чи на тих відьом ви полюєте. Людям притаманно обирати собі слабших супротивників, натомість реальні злодії далі сидять у кабінетах.
— Pianoбой готовий збирати стадіони? І чи потрібно вам це? Яким хотіли б бачити свого слухача?
— Про стадіони мріє будь-який музикант з амбіціями. Але для мене важливіше — надихати людей і спілкуватись з ними через музику. Це мене мотивує працювати, йти далі, незалежно від кількості людей в залі. Втім, не виключаю, що у цьому турі ми востаннє дозволяємо собі грати у клубах. Pianoбой вже переріс клубну сцену та плавно переходить у зали-тисячники та на більші майданчики.
