Його життя більше нагадує захопливу історію з книги чи пригодницького фільму. Днями Василю Гуку виповнилося 90 років. За плечима в нього життя в трьох окупаційних режимах, робота в УПА, понад два десятиріччя вчителювання в сільських школах, потім в’язниця… Згадуючи прожите, чоловік каже, ні про що не жалкує — дожив до незалежності України, має поважний вік, досі працює. Ще треба передати нащадкам пам’ять про те, якою ціною здобувалась та незалежність.
Тато сказав вчитися
Василь Гук останній 30 років живе в однокімнатній квартирі в одному зі спальних районів Франківська.
«Народився я в Долинському районі, в селі Церківна, — починає розповідати чоловік. — Батько ще за Австрії був військовим. Двічі був поранений, потрапив у полон до Росії. Під час перевороту втік. Повернувся додому, пішов в Галицьку армію. Вітовський поставив тата військовим комендантом Болехова. Коли прийшли поляки, тато рік жив у Чехословаччині, потім повернувся і став працювати на вузькоколійці».
Про свою сім’ю та родовід пан Василь може говорити годинами. Каже, так було заведено — дідусь розповідав внукам, а йому розповідав його дід, так вдалося зберегти пам’ять про сімейне коріння.
Заведено було в хаті Гуків говорити і про справи державні, політичні.
«У1939-му, коли прийшли москалі, тато сміявся, що втікав від них, а вони його наздогнали, —говорить пан Василь. — А в 41-му, коли прийшли німці, сподівались, що дадуть будувати Україну. Мені тоді було 15 років, але я вже трохи розбирався в політиці. До нас приходили різніґазди, говорили. Тато не забороняв слухати, але те, що почули, мали тримати в таємниці та нікому не розповідати».
Думали і про освіту дітей. «У п’ять років я вже вмів читати, писати, рахувати до 100. Нас було восьмеро в сім’ї. Брат і сестра ходили до школи. Я просив тата мені почитати, а він сказав, щоб сам учився, от я й навчився», — сміється чоловік.
Чотири роки Василь провчився у польській школі, потім був рік в німецькій, а ще два вже в російській. Потім рікнавчався у Львові за кошти митрополита Андрея Шептицького. Але в 1943 році повернувся до болехівської восьмирічки.
«Як сьогодні пам’ятаю. 13 жовтня 44-го, — згадує Василь Гук. — Я прийшов на уроки. Заходять п’ятеро з автоматами. Пальцем: ти, ти, ти — в коридор. Тринадцять нас. І забрали. Ні тато, ні мама не знають. Повезли у вугільному вагоні на вокзал у Станіслав. Сказали, що завтра будуть наш муштрувати і відправлять на фронт. Потім я дізнався, що то був секретний наказ Сталіна забирати молодих хлопців, щоб ті не йшли в УПА».
Вже на вокзалі хлопець вирішив тікати. Попросився попити води, заскочив у поїзд на найдальшій колії і поїхав подалі від міста. За добу дістався рідного дому.
«Був вечір. Чекав, щоб стемніло, не знав чи за мною додому не приїхали. Зайшов до веранди, побачив, що мама з татом говорять, став слухати, — розповідає пан Василь. — Мама до тата: «Юрку, вже один пішов у повстанці (старший брат тоді вже два роки був в УПА — Авт.), де другий — не знаємо. У всіх діти, як діти, худобу пасуть, а ти хотів вченого». Тато відповідає: «Хіба я ворог своїм дітям? Не муч мене, серце й так крається». Тут я не втерпів, зайшов до хати — всі в плач».
Тоді повечеряли разом, а вранці Василь пішов у повстанці.
Дівчата в кожному селі
Рік хлопець працював то в рідному селі, то в бункері в лісі. Каже, то були хороші роки для повстанського руху, добровольців було багато.
«У вересні 45-го кличе мене обласний провідник на псевдо Іскра і каже: «Товаришу, Наймолодший (таким було моє псевдо), ми вас посилаємо вчитися. Центральний провід видав постанову. Вмирати є кому. Україна, як не за 5, 10, 15 років буде. Тоді нам будуть потрібні вчені люди. Підете у Стрий. Нам там потрібні зв’язкові», — розповідає пан Василь.
Упівці продумали все до деталей — від вступних іспитів, гуртожитку, до липових документів і втрати паспорта. У Стрийському педучилищі Василь вчився три роки. А ще підпільно виконував завдання партизанів.
«Знаєте скількох дівчат я мав? В кожному селі, — сміється чоловік. — Але то все було алібі. Передадуть мені пакунок чи цидулку, везу то в село. А мене міліція спинить, питає, що я тут роблю. А я кажу, що до дівчини приїхав. Показую фотокартку, розказую. Вже нічого не скажуть. Прийду до дівчини,віддам пакунок, а вона далі передасть. А в 46-му були вибори. Провід наказав розповсюдити листівки. Я папірці, кнопки взяв і пішов від хати до хати, а хлопцям в гуртожитку сказав, що йду в кіно. Потім попросив квитки в людей біля кінотеатру».
15 років по доносу
У 1948 році Василь отримав документ про вчительську освіту. Його направили в село Вороблевичі Дрогобицького району. Але працювати довелося недовго.
«На той час вже багато провідників і партизанів було вбито. Рух був уже не той. Багато видавали один одного. Мусив якось хоронитись. Втік у друге село, а потім вже у Станіславську область, —розповідає чоловік. — Діти мене дуже любили. Бо я любив їх. До школи не можна йти, якщо ти не любиш дітей».
На Прикарпатті чоловік спершу викладав уТисменичанах. Став директором вечірньої школи, а потім його перевели в село Іваниківка, де пропрацював 17 років.
«Приїхав в Іваниківку— нема хати, нема нічого. Поселили в хаті чоловіка, якого вивезли в Сибір. Підлоги нема, з даху капає, — пригадує пан Василь. — Таке саме коло школи. Паркану нема — корови і кози пасуться».
За два роки директорування Василь Гук перетворив одну з найгірших шкіл області в показову. Оббивав пороги в пошуках матеріальної допомоги, говорив із вчителями, запровадив дитячий туристичний гурток.
«Була серпнева нарада в Лисці. Доповідає начальник райвно, розказує про мою роботу, хвалить. Дають слово секретарю райкому, а той починає — що то за директор, пам’ятник Леніна в бур’янах, коло клубу — сміття! Потім дали мені слово, я розказую про дисципліну в школі, про оцінки, а він мене перебиває. Я взлостився та й назвав його безкультурним і нечесним, — розповідає чоловік. —Ну то в кінці наради директором школи я вже не був».
Василя перевели вчителем біології та хімії. Та найгірше було попереду. В 1973 році на нього доніс тодішній директор школи. Гука визнали винним в антирадянській пропаганді. Каже, найбільше переживав не за себе, а за сім’ю. Відсидів 15 років. У1988-му чоловіка реабілітували, але до вчителювання не допустили. Ще 15 років відпрацював на заводі «Промприлад».
Нині 90-річний Василь Гук готує до друку свою третю книгу спогадів про долі людей, які віддали своє життя за країну. Каже, намагається зафіксувати все те, що ще пам’ятає.
Comments are closed.