Нещодавно на реабілітації в Татарові побували понад 20 бійців з усієї України. У Карпатах вони, нарешті, знайшли той душевний спокій – хтось самого себе, а хтось і Бога.
Не хочу жити криво
Реабілітацію в Карпатах для бійців АТО вже вп’яте організовує благодійний фонд «Франківський опір». Вони зідзвонюються з волонтерами по Україні, а ті направляють на Прикарпаття бійців. За словами волонтера фонду Олени Рожнової, кращого терапевта, ніж гори, – не знайти.
Для бійців організовують екскурсії, походи. Важливий аспект реабілітації – розмови з духівниками та психологами. Також з хлопцями працюють масажисти, стоматологи, бо чи не у всіх після АТО проблеми з зубами.
Займатися з воїнами приїздить і кераміст Віталій Владковський. Пані Олена розповідає, що хлопці тішаться, як малі діти, коли гончарять. Усі вироби, зроблені руками бійців, волонтери планують продавати на аукціонах, аби заробити грошей для наступних заїздів.
«У нас тут зібралися різні люди, але у них усіх є одна фантастична риса – війна спалила в них порох життєвої суєти, – говорить Олена Рожнова. – У них є якесь світло, а коли вони всі разом у спокої, їх ніхто не сіпає – це світло посилюється. Вони підсилюють один одного, підсилюють і нас. Ми багато вчимося у них. Я, наприклад, тепер нічого не боюся і не хочу жити криво – лише прямо».
Відчуття незавершеної справи
Запросили до бійців і франківський музичний пост-панковий гурт «Пенсія» під орудою Яреми Стецика, бо ж їхня музика – теж своєрідна терапія. Якщо після першої пісні з десяток суворих чоловіків у формі здивовано дивилися на те все вар’ятство, то вже наступні затягували разом з «пенсіонерами».
Дуже завзято виспівував, здається, наймолодший серед бійців – чорнявий хлопець у формі та шкіряній куртці – 24-річний Артем Нищун з Хмельниччини. Сміється, що є фанатом важкої музики, тому незвична манера співу «пенсіонерів» його аж ніяк не здивувала.
Артем – боєць ДУК ПС. Пішов служити ще взимку минулого року. Про те, що воював, рідні дізналися, коли вже прийшов на ротацію. Тоді вони останніми виходили з Донецького аеропорту. Загалом Артем відбув чотири ротації, зараз вдома на лікуванні, бо недавно прооперували руку. Каже, трохи підкріпиться – і на Схід, бо дуже тягне – є відчуття незавершеної справи, неспокою.
«На «гражданці» спершу все дуже дратувало, – розповідає боєць. – Таке враження, що більшість і досі не усвідомлює, що йде війна. Ця байдужість дуже зачіпає. Спершу пробував щось доводити, переконувати, але зрозумів, що легше зібрати речі та їхати воювати».
Перебування в Карпатах, серед побратимів, говорить Артем, дуже допомагає. Він, до речі, художник, до нього там черга бійців – кожному треба портрет. За словами Артема, він дуже хоче зробити велику роботу з того, що пережив на війні, що бачив.
«Раз вийшли в розвідку, залягли в ямі і раптом дуже прицільно, просто ледь не в лице, почав стріляти снайпер, – пригадує він. – Ти лежиш і бачиш, як перед тобою куля влучає в землю. Це, певно, найстрашніший спогад. Думав, що з тої ями вже не виберуся, але обійшлося. Вибралися всі, ще й з трофеями, бо захопили зброю у ворога».
Повірив у Бога
Щойно з масажу прийшов 27-річний Дмитро Даценко з Новоград-Волинського (Житомирська область). Він боєць 30-ї механізованої бригади, з квітня демобілізований. Дуже серйозний, навіть суворий, але коли говорить про гори, в яких він вперше, то стримано, але посміхається.
«Тут така атмосфера навколо – як у храмі. Такого умиротворення не відчував, відколи демобілізувався, – говорить Дмитро. – Адаптуватися до мирного життя було дуже важко. Була якась злоба, недовіра, з оскалом на всіх. А тут знайшов душевний спокій, Біблію почав читати, в Бога повірив, якого навіть на війні не згадував».
Після співів «Пенсії» на перекур вийшли двоє бійців. Біля них крутяться з троє гарних, вгодованих котів.
Дебелий чолов’яга із 128-ї бригади не називається. Єдине каже, що воював у Дебальцевому, Нікішиному. «Там, де мало нас показували і де ми найбільше робили», – каже після довгої паузи, докурює цигарку та йде геть.
«Не ображайтеся на нього, – підбадьорює інший боєць. – Комусь такі реабілітації помагають, а комусь треба пройти не одну».
Він також не називається, пояснює, що перевівся у розвідку, тож не має права світитися. Сам, до речі, з Івано-Франківська, був на реабілітації, а зараз допомагає. Каже, хоче показати побратимам, що можна рятуватися і без алкоголю. Тут, у Татарові, навіть допомагають хлопцям складати бізнес-плани, думати про майбутнє.
Родіон із Шепетівки – смаглявий чоловік, ще один боєць ДУК ПС, приймає привітання по телефону. У нього сьогодні день народження.
«Найстрашніше там – розуміти, що ти можеш втратити побратима, – говорить Родіон, сильно затинаючись. – Ти з ним можеш пити чай, а тут після обстрілу, через півгодини його вже нема. Після війни я став більше цінити життя і, як ніколи, розумію значення слова мир. Усю його ціну та важливість».
