На майдані Шептицького, навпроти пам’ятника митрополиту, у трьох кімнатках старої кам’яниці повертають до життя скарби, знайдені в фондах ратуші. Понад 20 років тут працює Валерій Твердохліб, завідувач реставраційного відділу Івано-Франківського краєзнавчого музею. «Репортер» пішов у гості…
Реставраційна майстерня – три кімнати, 25 квадратів. Завдяки проекту «Врятуймо скарби разом» у 2010 році в музеї відкрили реставраційний відділ. Тепер тут працюють три реставратори
– Валерію, як і чому обрали для себе саме фах реставратора?
– Я народився в Івано-Франківську. Вчився у звичайній школі, ще ходив у художню. Так склалися обставини, що у нашої сім’ї були хороші стосунки з Михайлом Фіголем. Після завершення школи саме він вплинув на мою подальшу долю, порадив вступати на художньо-графічний факультет. На другому курсі університету побачив оголошення, що набирають студентів у реставраційну майстерню. Тоді Микола Канюс, який був першим професійним реставратором в місті, та Олесь Фіголь, який повернувся після навчання зі Львова, вирішили заснувати реставраційну майстерню.
Пригадую, то було підвальне приміщення. На столі лежало велике розп’яття Матвія Полейовського XVIII століття. Воно було в жахливому стані, повністю перемальоване фарбою. Мені, молодому практиканту, дали розчистити невеличкий фрагмент. Три місяці я сидів над тією роботою.
Тепер, якщо комусь розповісти, що студента посадили за розп’яття XVIII століття – не повірять. Але тоді саме так і було.
– Що вас вразило найбільше, коли почали працювати реставратором?
– Я прийшов на роботу в 1995-му. Став першим реставратором у краєзнавчому музеї міста. Що вразило? Стан фондів. Там багато роботи. У нас 100 тисяч експонатів! І лише в процесі реставрації ми починаємо розуміти їхню цінність. Мало хто знає, але в ратуші є унікальні речі. Ми знайшли й виставили ікону Богородиці Одигітрія XVII століття, того ж часу – релікварій Святого Пантелеймона. Випадково знайшли мощі 11 святих, які в XIX столітті привіз із Риму єпископ Михайло Левицький.
За 20 років через майстерню пройшли тисячі робіт. Реставрація – непросте ремесло, це покликання, воно не дає великих заробітків, але дає насолоду контакту з унікальними творами.
На столі смиренно чекає своєї черги на реставрацію фрагмент іконостасу з давньої церкви
– Восьмий рік у Франківську триває ініційований вами проект «Врятуймо скарби разом». Чому взялися за реалізацію?
– Місто має потужну історію, культуру, твори в колекціях, але не має реставраційної школи. Протягом десяти років усе, що я робив, йшло у фонди, в запасники музею. В якийсь момент зрозумів, що зроблене треба показувати.
З іншого боку, я працюю в державній структурі. Ми працюємо з унікальними творами XVII століття, а інколи й XII-XIV століть, з дуже скупою матеріально-технічною базою. Працюємо на ентузіазмі. І про це роками ніхто не думає. Тому ідея проекту «Врятуймо скарби разом» була в тому, щоб не лише показати відреставровані роботи, зібрати кошти на наступні реставрації, а й в тому, щоб запрацювала ціла система. Люди в місті повинні зрозуміти, що це важливо, що безцінні твори потрібно рятувати. Місто має вкладати у збереження пам’яток.
Зараз ця модель запрацювала. Проект уже не мій. Так, я автор, але він належить усім, хто долучається. Більше того, проект присвячений дітям. Під час перших виставок ми ставили скриньки для пожертв. Батьки приводили дітей у музей і ті тягли дорослих, щоб кинути кілька гривень. Так, вони кидали гроші, бо їм було цікаво, але це ще й дуже символічно, бо саме для цих дітей працюємо. Це проект цілого міста, бо кожен може прийти в ратушу і долучитися.
Звісно, хотілося б, щоб була більш системна робота і підтримка від влади. Є ще багато ідей. Тим не менше, про проект в місті знають. З’являються нові ініціативи. Люди починають критично мислити. Коли їм в під’їзді намагаються змінити двері на нові, то вони принаймні подумають про історичну цінність старих. І чим більше людей почнуть це розуміти і включатися в процес, тим краще для всіх.
– За ці роки як змінилося ставлення франківців до проекту?
– Люди стали дуже заклопотані. Їх тяжко чимось зацікавити. Але бачу, що багато молоді почало цікавитись.
Для себе я розумію, що не можу цим не займатись, навіть якщо це буде лише для кількох людей. Але я б хотів, щоб запрацювала вся структура. Важливо, щоб весь музей став креативним і сучасним. Нині проект – самотній голос в пустелі. Ти кричиш і сподіваєшся, що хтось почує.
– Чи чує влада, чи допомагає?
– Те, що нас ще не закрили і нам платять зарплату – вже добре. Звісно, великої підтримки не бачимо. Так, у нас війна, так – складний економічний стан. Але є ще й культурне середовище. Якщо його формувати, вкладати кошти, то нове покоління підростатиме в нормальних умовах.
З іншого боку, маємо пам’ятати, що влада – зріз суспільства. Це такі ж люди, що ходять поруч на вулицях. Вони не з космосу до нас привезені.
Ми постійно запрошуємо керівників області, міста на виставки у рамках проекту. Можливо, це дозволяє їм глибше зрозуміти проблематику. Вважаю, що маємо з ними говорити, тоді, можливо, буде результат.
– В ЄС поширеною є практика грантової підтримки музейно-реставраційної справи. Чи бачите зацікавленість європейців у збереженні наших культурних пам’яток?
– Європа не буде зацікавлена, поки ми самі не будемо зацікавлені. Європейці мають свої проблеми. Ми думаємо, що хтось нам має допомогти. Але це ми мусимо робити кроки. Маємо стукати. Маємо говорити. В нас має бути вогонь – багато проектів, ініціатив, які мають конкурувати між собою, давати динаміку, розвиток. Маємо самі заробляти кошти, щоб мати економічний ресурс. Треба щось робити самим, бо інакше нічого не зміниться.
Comments are closed.