Андрія Мацьківа із селища Печеніжин Коломийського району можна назвати сучасним танцювальним опришком. Він із товаришами відроджує в селі давні традиції та повертає рідному Печеніжину його танцювальне обличчя — аркан.
Друге життя
Хто ще не знає, що в Печеніжині народився ватажок опришків Олекса Довбуш? Саме цю історичну постать нерідко пов’язують з арканом. Навіть є чимало легенд, малюнків і картин, де Довбуша зображають у колі бравих легінів, які танцюють аркан.
На жаль, нинішні нащадки опришків дещо відійшли від своїх традицій і навіть їх призабули. Це стосується й легендарного танцю. В основному він залишився тільки в колі професійних танцюристів. Наприклад, у самому Печеніжині його не танцювали від початку Незалежності аж до 2007 року.
 |
А п’ять років тому, перед традиційним звітом художньої самодіяльності, шістьох хлопців-печеніжинців попросили продемонструвати аркан. Ті просто завчили якісь такі-сякі рухи й виступили. Усім дуже сподобалося. Але один з тих аматорів, Андрій Мацьків, вирішив на цьому не зупинятися, відшліфувати набуті вміння та, власне, відродити танець у селі.
Знайшлися однодумці. Пішли перші репетиції. Вчити хлопців узявся місцевий пенсіонер Микола Сметанюк — останній, хто керував справжнім арканом у Печеніжині. Чоловік дуже втішився тим, що до танцю потягнулися молоді.
Так «печеніжинський аркан» отримав друге життя. З того часу пішло-поїхало, тобто закрутилося. І нині про Андрія Мацьківа в селищі кажуть, що він «провадить аркан», керує танцем, задає темп, команду.
Гуцули медитують у танці
Андрій — справжній патріот своєї малої батьківщини. Про селище знає все — його історію, звичаї, видатних людей. Звісно, про аркан теж. Аби добре «провадити», треба знати все до найменших дрібниць. Отже, трішки теорії.
Аркан — виключно чоловічий танець. «То танець мужніх, сильних, вольових опришків, шибайголів, які проводили важке життя в боротьбі та переслідуваннях. Саме це робило аркан танцем чоловічої ініціації (посвячення) та бойової підготовки, — говорить Андрій Мацьків. — Він має в собі певну символіку. В першу чергу — братерство, міцна підтримка товариша справа та зліва. Нерозривне коло, що рухається, — це єдність, життя, сонце, що котиться горизонтом і дає життєву силу, символізує світло, добро, надію».
 |
Виявляється, колись хлопця, який не вмів танцювати аркан або робив це погано, могли просто не взяти до компанії парубків, а дівчата від нього відвертались і нехтували його залицяннями.
В аркані має бути лише «жива» музика. За словами Андрія, в танці заховані елементи медитації та якоїсь містики, тож, аби це відчути, треба налаштуватись на хвилю живого ритму. Лише так можна повністю віддатись руху: спочатку «народитись» з арканом, а в кінці «померти» під мелодію, що затихає.
Втім, перші кроки печеніжинські танцюристи засвоювали під записи троїстих музик із села Брустури. Та одного разу до них на репетиції прийшли інші хлопці — зі старими, як світ, гуцульськими музичними інструментами…
«Гуцульська музика сама по собі є якоюсь містичною, — каже Андрій Мацьків. — Скрипка й сопілка запросто викличуть у вас сльози чи навпаки — радість і піднесеність. Але головним інструментом в аркані є бубен. Він задає темп, під його удари танцюристи голосно притупують, присідають, розкручуються. Бубен ніби вводить у транс, надає сили все потужніше крутити коло».
Рух століть
Нині почату Андрієм та його друзями справу в селищі продовжують молодші хлопці. Старші, на жаль, збираються не так часто, бо доля їх трохи порозкидала. Але коли є нагода, особливо на великі свята, фестивалі, весілля хлопці збираються в рідному Печеніжині та залюбки танцюють.
«Я перейняв традицію печеніжинського аркана в Миколи Сметанюка, а він колись у 1960-х — від Дмитра Соколишиного, — говорить Андрій Мацьків. — І я зараз бачу серед молодших хлопців двох-трьох наступних керівників. Коли ми збираємо наше, тепер уже старше коло, то завжди беру їх танцювати біля себе, мовляв, нехай переймають тонкощі танцю. Треба ж у рідному Печеніжині тримати традицію!».
Цікаво, що один із друзів Андрія, побратим по танцю, Ігор Рощинський, нині навчає танцювати аркан вихованців Печеніжинської спеціалізованої школи-інтернату.
«Ці діти обділені теплом та увагою, а в танцях вони хоч якось реалізовуються, можуть відчути себе повноцінними й потрібними, — говорить Мацьків. — Бувало сам, коли дивлюся відео, помічаю, що в танці я, наприклад, ніколи не горблюся, не сутулюся. Аркан ніби робить з нас бравих легінів-опришків, що, як орли, падали з гір на голови панам і буяли у всій силі та красі. Хоча з опришками ми себе не порівнюємо. Просто в танці стаємо серйознішими, більш мужніми».
За словами Андрія, після кожного танцю він відчуває себе «тінню забутих предків», бо щоразу ніби повторює рух століть — у давньому ритмі.
