Газета Люди Фото

Повстанці, Сибір та вінок на могилі. Баба Віся з Джурова пам’ятає усе (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Ядвіга Порчук із села Джурів Снятинського району плете вінки й носить на могилу чотирьом невідомим повстанцям. За совітів робила це потайки, а коли повернулася з Сибіру й «настала Україна», то організувала, аби на могилі поставили хрест і відправили молитву. Каже, до того їй часто снилися ті вбиті хлопці.

І нині йде до гори та несе вінок, хоч бабусі уже 91 рік, пише Репортер.

Замість бандерівців дівчат ведуть

У селі Ядвігу Порчук усі кличуть баба Віся. Живе вона на горбах. За високою дерев’яною брамою вже стоїть на порозі та чекає гостей. Гарно вбрана, підпирається паличкою. Одразу командує, йти з нею, поки нема спеки.

Могила знаходиться на найвищій точці села, під лісом. Бабуся йде попереду. Маленька, згорблена, а йде швидко. Ще й перепитує, чи гостя не стомилася.

«Тут на горі дуже гарний краєвид, – каже баба Віся. – А отут, де люцерка посіяна, колись була моя хата. Зараз я в чоловіковій живу. Тут дорога була, а цього саду не було, лиш голе поле. І з моєї хати добре було видно тих чотирьох вбитих повстанців».

То був березень 1945 року. Ще затемна вони з подругою несли штафету (записку) станичній у горішній кут села. «Штафета – то такий трикутничок, смолою заліплений, – згадує жінка. – А назустріч йдуть три старші чоловіки. Уздріли, що ми не з їхнього кута. А подруга мала там тітку. Вони й кажуть, якщо до тітки, то йдіть, а коли ­деінде, аби втікали, бо облава».

Дівчата повернулися. Штафету Віся ­запхала у смужку кептарика. Вже з дороги побачила, як з хати двоє з автоматами виводять її маму.

«Один у військовому, а один у звичайному, – розказує бабуся. – Побачили нас, маму лишили й за нами. Ведуть вже мене з подругою під автоматами. А вона так боялася, що вхопила мене за руку, і я чула, як вона трясеться. Було нам по 16 років. Ведуть по дорозі, а я кажу: «Ото не знайшли бандерівців, а замість них дів­чат ведуть. Ото сміх людям». А вони мене прикладом у плечі. Я другий раз те кажу, третій. Кожного разу діставала. Але відпустили. Як прий­шла додому, то спина була синя».

Згадує, коли заходила до хати, то бачила вище під горою лежали четверо вбитих повстанців. Каже, зрадив один чоловік з сусіднього села, привів ворога під хату, де хлопці відпочивали. Та хата була трохи вище.

Зустріч з Бандерою, секретні архіви та куля в лісі. У свої 100 років Катерина Гаврилів з Болехова згадує підпілля (ФОТО, ВІДЕО)

«Ще був п’ятий. Ранений в ногу, але втік. Сховався у нашу стодолу, під конюшину, – пригадує баба Віся. – Коли стемніло, я пішла з сестрою набирати корові сіна, а він стогне: «Дівчата, ви добрі діти, ви мене не видасте? Може когось знаєте, аби прийшли й мене забрали, бо стікаю кров’ю».

Віся побігла до матері, розказала, а та вхопила глечик солодкого компоту й принесла йому.

«Який то був день, як усі боялися! – схрещує руки бабуся. – Але ми повідомили повстанців, вони прийшли з лісу і забрали того раненого. Одне жалію, що не спитала, як його хоч звати».

Знайшлися в Сибіру

Йдемо догори яблуневим садом. Бабуся стає в тіні перепочити. Каже, тих хлопців вдалося таємно захоронити. Сільський голова поїхав у Заболотів до енкаведистів просити дозволу, мовляв, тепло, а тіла лежать – аби слабість по селі не кинулась. Йому сказали привезти порося і най робить, що хоче, аби й сліду не було видно. Де могила – знали одиниці.

Про це війт розказав їм вже у Сибіру. Знайшов їх і приїхав у гості, бо її батько був його секретарем.

А до Сибіру Вісю з батьками вивезли у 1950 році. Сестри вже були одружені, жили окремо. Тоді зараз депортували 20 родин, бо в селі вбили енкаведиста Чортова. Троє повстанців застрелили його, коли виходив з магазину.

«Після того дали наказ вивезти всіх, – говорить бабуся. – Але село велике, тож вирішили, на кого троє підписалися – тих і беруть. Я тоді вже робила агрономом. У тюрмі спитали, чи хочу я знати, хто мене здав? Не хочу знати й понині».

Згадує, як на виселці тяжко працювали, як від голоду пухли руки та ноги. Але, каже, завжди траплялися і серед сибіряків добрі люди. Потім було легше. Її батько там навіть бджіл розводив. Ще пригадує, що мала з собою «Кобзар» Шевченка і ставили виставу «Назар Стодоля». Сибіряки аж плескали. Там Віся й вийшла заміж – за свого, джурівського.

Василь Порчук був у партизанці. Мав два псевдо – Богдан і Береза. Він був її сусідом, часто приходив до їх хати. Дружив зі старшими сестрами, а на меншу й не дивився.

Його схопили й засудили у 1944 році. Віся, до речі, була остання, кого він тоді бачив. Пригадує, почули, що в село йдуть енкаведисти, тож мати відправила її, аби попередила сусідів, бо там був бункер. Віся бігла, а за нею вже кулі свистіли. Побачила двох сільських хлопців – Василя й Максима, які тікали до лісу. Максим її ще обняв на прощання, а Василь лише руку подав.

Врешті пораненого в ногу та шию Василя зловили. Вели рідною вулицею: чи ніхто не впізнає. Вийшла його мати – «і сліду не подала».

Село над криївками. У Топільському бункерів УПА було більше, ніж хат (ФОТО)

Потім вона часто просила Вісю писати листи синові, бо була неписемна. Дівчина добре знала його адресу, а коли вивезли і її, то виявилося, що Василь був недалеко.

Якось Віся зготувала велику передачу до Великодня й повезла йому і товаришам. Коли дозволили побачення, одразу згадала йому ту останню зустріч. Як лиш їй руку подав. Коли Василь відбув покарання, то переїхав до Вісі. Вони побралися.

У 1956 році вагітна Ядвіга з батьками й чоловіком повернулася додому. Але згодом з новонародженою донькою їм знову довелося їхати до Сибіру, бо на Прикарпаття їм не можна було. Остаточно у рідний Джурів повернулися лише у 1969 році.

Аби не снилися

На горі краєвиди справді чудесні. Під лісом могила з хрестом. Майорять синьо-жовтий і червоно-чорний прапори.

Баба Віся розказує, що довго їй снилися ті хлопці, а коли настала незалежність, то задумала знайти ту могилу.

«Пішла сюди на гору, стою, дивлюся, а там тереном усе поросле, – розказує вона. – А підходить одна жінка й питає, чого я тут. Я їй розказала. Вона мене обійняла і показала місце, де поховані повстанці».

Тоді Ядвіга пішла до священника, аби запечатав гріб. А чоловіка попросила ­організувати людей, щоб перепоховали й поставили хрест. Коли все зробили, каже, більше повстанці їй не снилися.

Тепер вона приходить на могилу, приносить сплетений власноруч вінок і молиться.

«Я не боюся нічого, хоч би мене й третій раз вивозили. А їм треба віддати шану, – зітхає бабуся та уважно дивиться в очі. – Мені Бог поміг вернутися, а їх вже нема. Не можна забувати, бо вони боролися за Україну. Помолитися треба. І за тих, хто зараз на сході. Я маю маленьке радейко і слухаю новини, чи ще нема того руського ката у нас. Не дай Боже».

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.