Лецівка – невеличке село на Рожнятівщині, оточене лісом і розташоване, як кажуть, на краю географії. Але воно живе. Люди його не лишають, живуть дружно, як одна велика родина із спільною трагедією. До 1950 року совіти зрівняли Лецівку з землею.
Більшість селян за зв’язки з партизанами у три етапи вивезли до Сибіру. Решту переселили на Херсонщину, пише Репортер.
Вулиця, річка, церква
Лецівка лежить в ямці між трьома горами – Майдан, Рипори й Баранча. Колись його називали Лесівка, бо був такий Лесь, який і заснував село, але людям прижилося – Лецівка.
Тут лише одна вулиця – Тараса Шевченка, яка тягнеться уздовж річки Паровиці. Краєвиди навколо неймовірні.
Тут народилася майбутня дружина Романа Шухевича Наталія Березинська, а наприкінці 1930-х у селі переховувався відомий режисер Лесь Курбас.
Церква в селі завжди була одна.
Екскурсію «Репортеру» проводить Лілія Шумей, вона завідує місцевим клубом. Каже, нині у Лецівці є 120 хат, 414 мешканців. Порожніх будинків мало. До виселення хат було понад 200. Усю родину пані Лілії також вивезли у 1949 році. На висилці народилася її мама.
«Бабусі вже давно нема, а мати багато не пам’ятає. Але тут є вуйна, вона ще добре чується у свої роки і багато вам розкаже», – говорить Лілія Шумей.
У кожному куті
93-річна Магдалина Бойко сидить у світлій затишній кімнатці на високому ліжку, плете килимки із целофанових пакетів. Каже, не може без роботи. Бабуся багато читає, особливо духовну та історичну літературу. Запрошує до просторішої зали. Показує за вікно на сусідську хату. Колись на тому місці був її дім.
«Нині у селі жодної старої хати – усе побудоване наново, бо після 1950 року тут все зруйнували та спалили, – розповідає пані Магда. – Усіх до одного вивезли, бо в нас тут була ніби партизанська столиця. Крайнє село – під лісом. У нас тут партизанка почалася ще у 1942 році».
Пригадує, як на Великдень усіх хлопців з села вчили марширувати біля церкви старші чоловіки, які пройшли війну. Дівчат не брали, тому вона лише ходила дивитись. Потім хлопців щонеділі збирали на вишколи, вчили стріляти та поводитися з зброєю.
Бабуся розказує, що багато лецівських воювали у сотні «Журавлі». Також у село заходили інші сотні – «Опришки», «Загроза».
Каже, її також задіяли, «бо така була, що в кожному куті». От, ходила до читальні, слухала про самостійну Україну, носила їсти партизанам, штафети передавала від зв’язкової. Навіть ходила вчитись на санітарку у підпільний шпиталь. Він був у хаті на краю села. Магда та ще двоє дівчат училися там щовечора по дві-три години.
«Нас вчила лікарка, але звідки, не знаю, бо ніхто не розказував і ніхто не розпитувався, – говорить бабуся. – Знаю, що її псевдо було «Мотря». Вчилася так два місяці, поки один чоловік не зголосився (зрадив – авт.), водив по селу й показував, де хто пов’язаний з партизанами. Привів до нас і мене забрали. Привезли у Рожнятів, і я ту «Мотрю» бачила. Її вели вже з допиту. Чисто була збита й синя. Вона тоді ще й вагітна була. І ще одну нашу зв’язкову несли на ношах. Її ранили під час облави. Їх двох тоді затримали».
Бабуся пригадує, що її допитували, але не били.
Разом з нею були ще кілька дівчат, і всі вернулися додому.
«Питали мене, хто варив їсти партизанам, а я й кажу, якраз жінка того, що здав, і варила, – усміхається пані Магда. – Але то варилося у кожній хаті. Дадуть знати, що має прийти рій, і кожда хата за чергою приймала по 5-10 хлопців. Приходили ввечері, сідали за стіл і їли, що люди мали: квасне молоко, бульбу і десь пироги з чорної муки були, капусту, квасолю. Йой, такі ті хлопці були нещасні… Воші їх їли, голодні, обідрані. Як собі їх згадаю… Хотіли свого, дуже хотіли свобідної України. То й говорили за столом. Якби сі народ любив, такого би не було. Зараз так самунько. Хтось йде, бо хоче України, а хтось нажитися. Потім зачєлося таке, що почали свої своїх убивати, видавати».
Бог їм суддя
Пані Магда згадує, що перші виселки на Сибір почалися восени 1947 року, другий раз – взимку 1949, а 7 липня 1950 вже вивезли всіх до останнього і її теж. Останніх, каже, везли на Херсонщину.
«То рахувалося, що добровільно. Було написано, що люди самі зголосилися, але де то було добровільно?! – різко говорить бабуся. – Ми ще в хаті були, старенький дід, сестра і двоє маленьких дітей. Дві колиски висіли, а туті москалі вже приїхали й дерли бляху з хати».
До теми: Бабця в УПА, онук в АТО. Ковпаки з Рожнятівщини про свою боротьбу за незалежність
Магда нікуди не поїхала, бо одна з маленькою дитиною, але й в рідному селі не можна було лишатися. Її чоловіка вивезли роком раніше. У них якраз мало бути весілля. Забрали з-під хати і на вісім років відправили на Сибір – за брата, що був у партизанці.
Два роки жінка тулилася по родичах, але каже, не дуже хотіли брати, бо всі боялися. Нарешті влаштувалась у колгосп у Дубі – сусіднє село біля Лецівки. Навіть пасла худобу на пасовиськах рідного села. Але, каже, нічого від нього не лишилося – «лиш кропивою заросло і гадє завелося».
У 1952 році до Лецівки почали вертатися перші люди з Херсону, повернулась і вона. Згадує, на початках, поки відбудовували своє, люди жили у пивницях, ставили обороги. А потім верталися й ті, з Сибіру.
«У нашій фамілії майже всі були на Сибіру, – зітхає бабуся. – Багато всього можна розказувати. Я ще й записувала десь, але потім спалила. Є таке, що не треба, аби знали. Наприклад, про зрадників. Бог їм суддя, а зараз розказувати, аби діти чи онуки страждали, то не треба. Бо вони не винні».
Тепер жити й жити
Родину 86-річної Емілії Шумей вивезли у 1949 році. Їй тоді було 14. Розказує, що забрали її, брата, сестру і батьків. Забрали через стрия – батькового брата. Отак опівночі обскочили хату й сказали збиратися.
«І так усе село. Тоді чи 50 чи 100 родин вивезли, – говорить пані Емілія. – Десять машин було. Людей, як снопи кидали. Татів колєга спік коржі й молока дав у дорогу. Нашу хату потім розібрали і відвезли будувати маслозавод. Ми у чім були, так і пішли. Якийсь коц був, і мама нас ним накривала. Так ми перемучилися».
Жінка згадує, що у товарняках, як худобу, їх везли два місяці за Байкал. Дорогою багато вмирали. Трупи дітей, старших людей викидали у вікна.
«Давали їсти гнилу тюльку, а вода була лиш солена, – згадує Емілія Шумей. – На нас воші страшні впали, що не мож було убібратисі. А коли привезли у табір, а там тиф на людей упав. Ще від него багато повмирало».
Згадує, як одного разу її брат Степан пішов до лісу з одним охоронцем і вполювали вони там два зайці. Одного охоронець віддав їм. Каже, і там були люди.
«А барак був 20 метрів надовго і 10 зашироко і було нас 50 сімей, – розказує жінка. – Посередині пічка, і там лід топили. Одна жінка з Надвірної вміла підливку зробити з того зайця на всіх. А їсти давали 100 грамів хліба і 200 грамів вівсєнки на сім’ю, хоч яка би та сім’я була завелика. Мама візьмуть, перекип’ятять і так пили. Тато з братом тяжко на шахтах робили. Брата у шахті й убило. Йому 20 років було. Він добре вчився, його брали в ліс, у криївку документи друкувати. Раз тиждень його не було. А ми плачемо, що вбили. Але привів його стрий і каже: «Я у бандерах, сестра у бандерах – буде з нас». То краще пішов би зі стрийком, то хоч був би похований у своїй землі».
Бабуся розказує, як малою носила їсти хлопцям в ліс.
Перед тим її тато все перепитував, мовляв, якби совіти злапали, що має казати? «Я знала, як «Отче наш», що ходжу тут, коні шукаю», – говорить жінка.
Пригадує, як йшла зганяти коні, то якраз один партизан втікав від енкаведистів. Сховався у дупло верби, недалеко від неї. Окропився соляркою, аби пси не занюхали. Енкаведисти прийшли до неї розпитувати, побили, але вона мала спровадила їх в інший бік.
Розказує, як у селі п’ятьох їхніх вбили під час облави.
Тож селяни бігом зібралися та схоронили тіла в одній могилі. А нижче бабусиної хати, над річкою стоїть хрест в пам’ять про станичного Дмитра Шпільчина. Загалом з Лецівки в УПА загинуло 45 чоловіків і жінок.
«Йшов у ліс і за ним вже слідили, бо здав його двоюрідний брат, – розказує жінка про станичного. – Одного партизана вбили, один утік, а його ранили. Потім на гілках ялинки стягли у село. Він ще був живий. Совіти пішли десь їсти, а його мати з сестрою взєли у верету, мій тато вже яму викопав, кинули туди соломи і так поховали. Бо були би взєли в Рожнєтів і пси би го з’їли. Багато наших вивезли, що не знати, де й поховані. Дитинко, що ми пережили, най Бог сохранить. То зараз би жити й жити».
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.