Якщо сьогодні в інтернеті випадково написати слово на літеру х, чи, боронь Боже, на літеру п або є, то є всі шанси наразитись на кодло інтелектуалів-мовознавців, котрі готові миттю прочитати лекцію на тему «чому в українській мові не може бути матюків».
Якщо коротко: бо українська лайка переважно фекальна, а не генітальна, на відміну від богопротивної російської, пише Остап Українець у “Репортері”.
Наскільки правдиве це твердження – то тема для Дня української мови та писемності, а наразі хочу лише зауважити, що на геніталіях і їхніх функціях українська мова концентрується чи не більше за будь-яку іншу. Просто не говорить про це прямо.
Сексуальне життя у традиційному українському суспільстві (чи в тому, що намагаються корчити традиціоналісти) перебуває під рядом специфічних табу, а тому, як і завжди в таких випадках, потребує бути на видноті. Почати варто з глобального: Європа вироджується, в білих коефіцієнти народжуваності такі-то, а в арабів і чорношкірих такі-то! Поки європейці заробляють гроші, іммігранти сидять на соцдопомозі та й плодяться! Звучить знайомо? Це доволі регулярна тема розмов під найрізноманітнішими постами в соцмережах, це те, що я іноді чую в чергах і маршрутках. Може, цього й не видно на перший погляд, але: мешканці країни, однією з величезних проблем котрої є міграція до Європи, щиро бідкаються над появою мігрантів у Європі. І тут нема суперечності. Лише одвічна потреба цікавитись чужим сексуальним життям і тим, хто скільки народжує. І якщо більше народжує не той, за кого ми вболіваємо, – бачити в цьому проблему.
До теми З життя «борщівників». Чому у Франківську люди змушені перекривати дороги
Про секс не можна говорити прямо, говорити про місячні чи контрацепцію зі своїми дітьми часто не заведено, бо «як так можна?!», але потреба постійно звітувати про своє сексуальне життя і виносити його на загальний огляд супроводжує більшість із нас майже щодня, від колиски до могили. Вірніше, до моменту, коли ми самі дорослішаємо достатньо, щоб вимагати цієї звітності від інших.
Якщо починається все із цілком придатних для розуміння бесід про те, які хлопчики / дівчатка подобаються (і значно менш придатних «рано тобі ще», нерідко чи не до повноліття), то закінчується переважно стандартним набором із «коли одружуватися / заміж» + «коли діти» + «ти неправильно виховуєш дітей». У сексуальному житті дуже часто думка «це не моя справа» не виникає взагалі, особливо між близькими родичами. Цінується не можливість виростити і забезпечити дитину, а здатність її народити. Не зрозумійте неправильно, звісно, є сім’ї, котрі народжують дітей, бо вони хочуть дітей. Просто їхня мотивація, як і мотивація бездітних пар – то їхня особиста справа.
Читайте Остап Українець: “Їхати з країни не планую, хіба що тут почнеться якась геть нездорова фігня”
І тут якось геть непоміченим проходить місток, який легко прокладається між бідканням українців про гірку долю Європи, котру відспівують ось уже більше сотні років, та упованням тих самих українців на власну плодовитість. Бо наші з вами родиноцентричні цінності, де одним із мірил успіху є діти, а жінка приречена на визнання через розмноження – це саме те, що лякає нас у арабських мігрантах, котрі нібито «заполонили Європу». Ми щиро прагнемо того, чого боїмося з іншого боку. Нас лякає те, що створений у наших головах образ цих арабів підозріло нагадує нас самих. Також мігрантів, якщо дивитися з боку Європи.
Наостанок маленька підказка: якщо ви хочете давати людині поради стосовно репродуктивного життя, перевірте, чи належать вам її геніталії. Якщо не належать – краще утримайтесь від порад.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.