Про гірськолижницю з Косова Богдану Мацьоцьку знає кожен, хто хоч якось дотичний до цього виду спорту. За свою кар’єру вона відзначилася не лише участю в Зимових Олімпійських іграх 2010 у Ванкувері, а й своєю позицією щодо ігор у Сочі в 2014 році. Мацьоцька тоді відмовилася від участі у змаганнях та сказала, що за розстріли майданівців «Янукович має сидіти».
Аби дізнатися, як вона зараз живе й чим займається, «Репортер» поїхав до Косова.
– Богдано, давайте спочатку – звідки любов до лиж?
– Почалося все з мого тата Олега, бо він народився зі спортивною жилкою. Був вчителем фізвиховання у школі, а потім моїм головним тренером. Я з дитинства була хвороблива, але одразу постало питання, яким спортом буду займатись. З 4-5 років була акробатика, але не склалося.
Батько марив лижами – вирізав замітки з газет, фото, словом – фанатів. Мені стукнуло шість, і святий Миколай, по батькові Петрович, поклав під подушку карту, за якою я мала знайти у снігу подарунок – лижі й палиці!
Тато казав, що у два роки, коли ми дивились зимову Олімпіаду, я бовкнула, що буду «як австріячка». Назвавсь грибом – лізь у кошик! Напевно, ще тоді все почалось. Тато був в шоці, як я швидко вчилася – ніби займалася цим все життя. Він віддав мене до гірськолижної школи, де з дітьми займалися на горі Михалкова, але побачив, що з того нічого не вийде і взяв усе в свої руки.
– Важко було?
– Десь від третього до п’ятого класу з обіду я піднімалася на Михалкову і спускалася в шостій вечора. Я була як солдатик, права голосу не мала. Старі косівчани як зустрічають мене, часто згадують, як маленькою чвалапала туди кожного дня. Дуже важко дитині принаймні до 15 років осмислити, що ж то з тебе хочуть. Тому тато в цьому плані був строгий. Навіть кожна поїздка на море була пекельною мукою. Підйом о 7.00, тренування, година моря, тренування. Обідній сон, тренування. Мама, яка завжди на заробітках, – була нашим головним спонсором.
Часто були нервові зриви, стабільно раз на рік, зазвичай у лютому. Сезон починався у травні, тож, якщо хтось думає, що зимові види спорту – це лише три місяці, то це зовсім не так. Навесні та влітку – фізична підготовка, теорія. А вже з осені вихід на траси – по 20 разів на день, один і той же маршрут. Неможливо стати чемпіоном за тиждень, бо це надзвичайно важкий труд. Аби бути на вершині, треба відмовитися від багатьох речей і забаганок.
– Не жалкуєте?
– Зараз ні. Спитали б, коли мені було 15, я б зітхнула й сказала, що так. Та якби навіть могла повернути час назад, то пройшла би цей шлях ще раз. Можливо, трохи по-іншому ставилася б до якихось речей. Якщо дивитися зараз на себе в тому віці – дитинка з пересічної сім’ї, без привілеїв, у маленькому місті й вибратися на такий рівень – це просто нереальні можливості.
– Яке досягнення вважаєте найбільшим?
– Якщо не враховувати глиняну вазу за перемогу на перших змаганнях у сім років (сміється – авт.), то не можу виділити щось окремо. Було вже інше ставлення до того й не думалося, бо коли після зимових Олімпійських ігор у Ванкувері приїжджаєш на чемпіонат України, то розумієш – це не той рівень, далеко не той. Але я готувалась до всього однаково. Внутрішньо завжди знаходила, з ким змагатись: якщо не з суперниками, то з собою.
– Були казуси на змаганнях?
– Всяке було, але з голови не вилазить одна історія. Вона якась містична чи магічна, навіть не знаю. У 2007 році у шведському містечку Оре мав проходити чемпіонат світу з гірськолижного спорту. На одному з тренувань в Австрії я з татом їхала у підйомнику і собі чомусь пригадала випадок, що стався трьома роками раніше. Я приїхала на змагання у Францію і побачила рекламу, що у місті Вальдізер у 2009 році буде чемпіонат. І тато тоді сказав: «О, це буде твій перший чемпіонат світу». Тут я це кажу татові, сміюся, що він помилився, бо ми вже тут, вже на чемпіонаті світу, ще й двома роками раніше! Того ж дня на третьому спуску я впала так, що порвала бокові зв’язки, надірвала все, що тільки можна…
Того ж дня у лікарні тато згадує, як гуляв цьогоріч у Києві по Петрівці. Натрапив на дядька, що продавав книжки. Він зупинився, а той чоловік без жодного зв’язку раптом сказав: «23 або 24 листопада станеться щось дуже важливе». Якраз в цей день і «обламався» мій чемпіонат світу.
– А з Олімпіадою в Сочі як було?
– Усе почалося з того, що ми з татом хотіли вийти на трасу в чорних стрічках. Але нам пригрозили й «доступно» пояснили, що спорт поза політикою, мовляв, ми підставляємо всю команду. Це було грубо, ледь не з матюками. Але, знаєте, була якась внутрішня злість – чому тільки ми? Чому інші члени команди не розуміють всієї трагедії? У нас люди гинуть, а ми на Олімпіаду приїхали. Ми з татом ніч не спали і написали пост у Facebook з поясненням – для близьких, друзів, фанатів, спонсорів. Ми з ним хотіли донести свою думку до світу, а тато мене підтримав, без обговорень. Деякі спортсмени після цього стали сторонитися мене.
Потім наступний сезон я вирішила провести підготовку без тата, але тренер мусить бути, хоч і формально.
Але я пішла з професійного спорту за власним бажанням, бо кожен спортсмен має розуміти, коли настає пік його кар’єри. А йти треба на піку.
У 2016 році Богдана Мацьоцька народила доньку – Вікторію. Зараз чекає ще одну дитину. Також вони разом із ще одним тренером розпочали набір для занять гірськолижними видами у селі Город Косівського району. За словами Богдани, вона здійснила свою мрію і знайшла людей, що хочуть розвивати цей спорт, шукати таланти й показувати дітям світ.
