Хоч Івано-Франківськ серед лідерів у рейтингу прозорості з ведення бізнесу, притягнути до нас солідного інвестора не так вже й легко. Йому нема що запропонувати.
У місті немає ні великих земельних ділянок, ні виробничих приміщень, ні сучасних офісних центрів. Якщо чесно, в нас нема навіть довгострокової стратегії залучення інвестицій. А що ж є?
Стратегія, якої нема
П’ять років тому в Івано-Франківську створили управління інвестиційної політики, яке мало б займатися, власне, залученням інвестицій. Та якось так склалося, що це управління в основному було зайняте грантовими проєктами, а от на роботу з потенційними інвесторами часу бракувало. Тому в мерії вирішили створити цілий департамент.
«У попередні роки ми подали дуже багато грантових заявок. І коли почали отримувати листи про те, що ми переможці, то зрозуміли, що реалізація проєктів займатиме ще більше часу, – розповідає директор департаменту інвестиційної політики, проєктів, міжнародних зв’язків, туризму та промоцій міста Ігор Попадюк. – До того ж, управління інвестиційної політики було у складі виконавчого комітету, тому ми писали заявки від виконкому та управління економіки. Але, за логікою, мала б бути окрема юридична особа, яка б займалася такими проєктами. Наприклад, є великий проєкт щодо створення сучасного дата-центру, проєкт центру альтернативної терапії для дітей, які мають захворювання опорно-рухового апарату. Загалом ми зараз оперуємо дев’ятьма проєктами на суму 87 млн грн, і, щоб фізично справитись з таким об’ємом, нам потрібно більше людей».
Читайте також: Максим Карпаш: Енергетично достатні громади
З січня написанням проєктів та їхньою реалізацію займається одне управління, промоцією та міжнародними зв’язками – друге, а інвестиціями – третє. А щоб робота була ефективною, то ще має бути стратегія, якої досі нема.
«В нас немає чіткої довгострокової стратегії, – говорить заступник міського голови Петро Шкутяк. – Нещодавно ми зустрічалися з Євгеном Глібовицьким (експерт з довготермінових стратегій – авт.) і домовились на кінець лютого сформувати робочу групу та почати обговорення. Це буде довга робота. Але це дасть нам можливість зрозуміти, в якому напрямку рухатись далі».
За словами Шкутяка, найперше потрібно зрозуміти, що місто може запропонувати інвестору. Які земельні ділянки є у громаді, в якому вони статусі, кому належать, під що їх можна використати. При цьому ще треба врахувати думку громади. Адже завод з переробки пластику чи сміття не побудуєш навіть посеред поля, якщо люди проти.
Всього бракує
Сьогодні розраховувати на те, що в Івано-Франківськ зайде великий іноземний інвестор, не варто. Частково через те, що в нас немає що йому запропонувати, а частково через пандемію. Ігор Попадюк каже, якщо раніше переговори з потенційними партнерами велися щотижня, то зараз іноземці працюють в обмеженому режимі.
«На сьогодні ми маємо двох зовнішніх інвесторів з Чехії та Швеції, які хочуть розмістити своє виробництво на ВО «Карпати». Там є 10 тисяч квадратних метрів незадіяної площі, – розповідає Попадюк. – Так само площі під виробництва ми пропонуємо в індустріальному парку «Аркан» та невеликі земельні ділянки у Хриплинській промзоні».
Взагалі Хриплинська промзона сьогодні майже порожня. Там є лише два підприємства – «Електролюкс» та «Іммопретт», яке зайшло на місце «Тайко Електронікс».
«Сьогодні «Іммопретт» будує ще один цех. І хоч це не дуже афішується, ми сподіваємось на створення нових робочих місць, – говорить Петро Шкутяк. – Решта території поки що незадіяна, але основне, що там є комунікації, й туди робиться дорога. Можливо, наш «Електроавтотранс» розмітить там ще одне депо. Для людей це буде дуже зручно».
Але направду великого майданчика під виробничі потужності в нас немає. Та ж Хриплинська промзона поділена на ділянки до 4 га і більшість із них у приватній власності.
«Ми провели велику роботу, виявляється, там є приблизно 300 земельних ділянок, – розповідає Ігор Попадюк. – Більшість із них належать жителям Івано-Франківська. Частину власників ми не знайшли, бо дані актів не оцифровані, а частина живе за кордоном і не думає продавати цю землю. Тому процес може тривати 10-15 років».
Читайте також: П’яні суду не бояться. Як на Прикарпатті уникають покарання нетверезі водії
Державне підприємство «63 котельно-зварювальний завод» у перспективі також можна розглядати як інвестиційний майданчик. Але процес приватизації також може тривати роками.
«Але що там може бути? Якщо з «Арканом» і «Карпатами» все зрозуміло, то на 63 котельно-зварювальному приміщення не пристосовані для роботи, – каже Петро Шкутяк. – Можливо, хтось із будівельників викупить цю територію і збудує там житловий комплекс. А можливо, його захоче викупити мерія. В будь-якому разі ми розглядаємо цю територію як інвестиційну площу».
Не вистачає в нас і працівників, бо ж справді хороші спеціалісти виїжджають за кордон через більшу зарплату. От, буквально нещодавно був запит від іноземної меблевої компанії, яка хоче в Україні відкрити фабрику з виробництва меблів. У запиті було вказано, що, крім вільної площі, їм ще потрібні 800 працівників за напрямом – деревообробка. В нас стільки, чесно кажучи, нема, говорить Ігор Попадюк.
А ще в Івано-Франківську немає нормальних офісних центрів.
«В нас був запит від Великої Британії та Румунії, потенційні партнери хотіли відкривати центри обслуговування клієнтів в інтернеті, – розповідає Попадюк. – Їм потрібно було знати, скільки офісних приміщень у нас є, скільки будується та якого класу. Ми почали розбиратися й дізналися, що є класи A, В, С. Наприклад, «Промприлад» можна назвати офісним центром класу В. Клас А – це приміщення, яке з самого початку будувалося як офісний центр. Таких у нас немає взагалі».
Розраховують на своїх
Та навіть якщо в Івано-Франківську з’явиться земля та кваліфіковані спеціалісти, і нам таки вдасться затягнути сюди великого іноземного інвестора, то не варто думати, що він тут затримається надовго. На цьому акцентує Ігор Попадюк. За його словами, як тільки виробництво стане економічно невигідним, то його закриють або перенесуть в інший регіон, як це свого часу зробило «Тайко». І це нормальна практика у всьому світі. Тому, каже, ставку потрібно робити на своїх.
«Ми повинні працювати з внутрішніми інвесторами, з тими, хто готовий розкоркувати свої заощадження в Україні, – говорить Попадюк. – Наприклад, нещодавно ми зустрічалися із старостою Камінного, де є вільні земельні ділянки. Їх можна використати під сільське господарство – вирощення полуниці, лохини чи батату. А ще є озера, де можна вирощувати рибу. Але Камінне спеціалізується на вирощуванні квітів у великих об’ємах. Ці люди мають досвід і свої мініпідприємства. Нам же потрібно просто їх підтримати, аби вони розвивалися. Чому? Бо найстабільніші інвестиції – це сімейний бізнес».
Працювати в цьому напрямку вже почали. Так, фермер з Чукалівки Богдан Лутчин, який вирощує полуницю, хоче влітку за підтримки міської ради організувати фестиваль. Це буде ще й своєрідна промо-кампанія. До нас приїдуть фермери з різних регіонів, а пан Богдан буде їм розказувати, як вирощувати та переробляти ягоди, а також як на цьому заробляти.
Читайте також: Прикра оптимізація. На Франківщині масово закривають бібліотеки та клуби
Полуниця – це, напевно, добре. Але тоді у майбутній стратегії, якої ще нема, але яка, сподіваємось, буде, так і треба написати: «Ми не дуже сподіваємось на закордонні виробництва, бо вони працюють там, де їм вигідно. Ми сподіваємось на своїх, які працюватимуть там, де буде вигідно нам». Ото десь так і переможемо.
